ЖизньСтатті

“Народна лічниця” – перша українська лікарня в Галичині

14/03/2014

Рубрика: Історія медицини та фармації 

Матлашенко Наталія

— У жовтні 1903 р. львівські газети вийшли із повідомленнями про відкриття нової благодійної установи «для несення дарової лікарської помочі мешканцям Львова і цілої Галичини без різниці віросповідання і національності», — розповідає завідувач відділу історії греко-католицької церкви Львівського музею історії релігії Наталія Матлашенко. — Її створило Товариство «Народна лічниця», яке своєю діяльністю прагнуло також згуртувати українських лікарів у фахову організацію.

Кошти на будівництво лічниці збирали серед населення Львова і Галичини, а також українських організацій. Гроші жертвували емігранти із США і Канади, частину коштів (5 тис. доларів), а також ділянку землі під будову дав митрополит Андрей Шептицький. Доктор Малішевський, колишній директор психіатричної лікарні на Кульпаркові, заповів на побудову шпиталю 75 тис. золотих. Так, завдяки зусиллям багатьох людей формувався підмурівок першої української лікарні в Галичині.

В амбулаторії «Народної лічниці» розпочали роботу внутрішній, дитячий, хірургічно-ларингологічний, окулістичний та шкірно-венерологічний відділи під керівництвом лікарів Євгена Озаркевича, Мирона Вахнянина, Ярослава Грушевича, Йосифа Чачковського. Трохи пізніше пацієнток почали приймати у гінекологічному відділі (ординатор — Рудольф Брайтнер).

«Шпиталь має бути для нас майстернею лікарської і наукової праці; має стати свого роду академією і давати доповнюючі курси для лікарів; має уможливити практику молодим спеціалістам; повинен сповняти обов’язок національної честі дотично лікування інвалідів УГА, воєнних сиріт; повинен виховувати суспільність так, щоб усі потреби заспокоювали у своїх», — свого часу писав  доктор Бурачинський, один з директорів «Народної лічниці».

«Я всіх рятував…»

«Усіх наук лікарських доктор Сильвестр Дрималик, ординуючий лікар «Народної лічниці» і Притулку для воєнних сиріт у Львові, мешкає при ул. Сикстуській, 12 і приймає хворих щоденно від 10–12 перед полуднем і від 3–5 пополудні», — сповіщала львівська газета «Діло» 5 липня 1916 р. Ця звістка неабияк порадувала «підпольських» українських селян, для яких лічниця була чи не єдиною надією на порятунок, адже там безкоштовно обслуговували незаможних. Після російської окупації 1914–1915 рр. ця лікарня тривалий час стояла, ніби паралізована. Та ще й доктора Дрималика як «москвофіла» арештувала австрійська влада. Його утримували у львівській фортеці й збиралися перевезти до концтабору Талергуф. Натомість російська влада, окупувавши у Першу світову війну Львів, не вважала Сильвестра Дрималика москвофілом. Навпаки, українську лічницю, в якій він працював, російськi війська пограбували, вивізши навіть простирадла.

Блискучий учений, медик-практик, громадський діяч, доктор Дрималик усе своє життя присвятив Україні і медицині. І відійшов у інший світ як військовик на службі. Він став жертвою сепсису, скалічившись, коли оперував у «Народній лічниці» убогу пацієнтку з провінції. Останніми його словами були: «Боже, Боже, я всіх рятував, а мене нема кому врятувати!».

Сильвестр Дрималик певний час керував «Народною лічницею», був третім директором аж до своєї раптової смерті у 1923 р. За його словами, лічниця була «культурно-патріотичною інституцією серед більшості чужих елементів населення міста Львова». Завдяки шпиталю українське населення Галичини отримало доступ до лікування, а українські лікарі мали змогу працювати за фахом, не будучи полонізованими.

Перша українська лікарня

Після відступу російських військ (червень 1915 р). амбулаторія потребувала майже цілковитого відновлення, оскільки ті забрали із собою весь інвентар і білизну. Ще частину інструментів реквізували для потреб австрійського Червоного Хреста. Незважаючи на гуманітарний характер, «Народна лічниця» ніколи не була тягарем для суспільства, утримуючи себе сама. Після війни припинились усі державні та комунальні види допомоги. Найголовнішим джерелом доходів інституції стали добровільні пожертви пацієнтів та підтримка української громадськості. За почином доктора Дрималика лікарі — члени Українського лікарського товариства погодилися відновити в амбулаторії безкоштовні консультації для незаможних.

Доктор Дрималик був незадоволений приміщенням лічниці, тісним та незручним, і вже в 1920–1921 рр. став мріяти про будівництво великої української лікарні з поліклінікою. Разом із лікарем Іваном Курівцем вони захопились цією думкою, і вже в 1921 р. на загальних зборах товариства «Народна лічниця» постановили про початок збору коштів на будівництво такого шпиталю. Однак раптова смерть перешкодила Дрималику втілити цей задум. Його ідею підхопив Іван Курівець, який став четвертим директором «Народної лічниці».

У квітні 1938 р. було посвячено і відкрито новозбудований триповерховий будинок шпиталю на 100 ліжок, якому надано ім’я мецената й опікуна «Народної лічниці» митрополита Андрея Шептицького. Головним лікарем став д-р Тит Бурачинський. Шпиталь мав 10 відділів, в тому числі зубний, аналітичну лабораторію, рентгенкабінет, фізіотерапевтичний кабінет. За своїм обладнанням, кваліфікованими фахівцями і доглядом хворих шпиталь зажив слави одного із найкращих медичних закладів у Львові.

Хворих лікували лікарі «Народної лічниці», а доглядали пацієнтів сестри-монахині чину св. Вікентія.

— Головним адміністратором лічниці було призначено настоятельку Згромадження сестер милосердя св. Вінкентія с. Марію-Єлизавету (Поппе), — веде мову далі Наталія Матлашенко. — Сестра була громадянкою Бельгії і прибула в Галичину на запрошення митрополита Андрея у 1926 р., коли він вирішив заснувати тут східну гілку цього згромадження. У світі сестри відомі як «шаритки». Головним покликанням цього згромадження є служіння насамперед хворим людям із найменш забезпечених верств суспільства. Сестри мали добру медичну підготовку. Показово, що і в радянський період, коли УГКЦ була оголошена поза законом і сестри перебували у підпільному монастирі (сестра-настоятелька відмовилася покинути своїх підопічних та виїхати до Бельгії ), вже у державній лікарні, яка була створена на базі шпиталю, монахині продовжували працювати, оскільки їхнє ставлення до хворих і високий професіоналізм викликали повагу й у радянських чиновників.

Перших пацієнтів шпиталь прийняв 10 квітня 1938 р. Протягом восьми місяців роботи тут побували 1220 хворих, було виконано 430 хірургічних операцій, летальність становила 1,4%.

У лічниці безкоштовно працювали українські, польські, німецькі та єврейські медики, що кілька разів на тиждень надавали кількагодинні консультації пацієнтам. Також разом з українцями тут лікувалися поляки та євреї. Однак це була перша українська лікарня в Галичині, яка пропагувала українську медицину, розвивала українську термінологію, видавала газету «Народне здоровля» та переймалася санітарною просвітою галицьких селян. Українське лікарське товариство заснувало у шпиталі «Порадню матерів», де немовлят обстежували кваліфіковані педіатри, а матері могли розраховувати на юридичні консультації та грошову допомогу.

Згодом виникла потреба у будівництві ще одного корпусу для терапевтичних хворих, амбулаторії та адміністрації. Однак розширенню завадила Друга світова війна. На 36-му році діяльності шпиталь реорганізували у лікарню для вищих чинів партії та НКВС.

Нову сторінку своєї історії лікарня перегорнула у 1989 р., коли на хвилі відродження довоєнних українських інституцій відродилося громадське товариство «Український шпиталь імені митрополита Андрея Шептицького». Міська влада повернула йому історичне приміщення, де запрацював  цілодобовий стаціонар на 75 ліжок терапевтичного профілю з палатою інтенсивної терапії. Від 1994 р. лікарня підпорядковується Львівській Архієпархії УГКЦ.

Підготувала Лариса Дедишина

“Фармацевт Практик” №2′ 2014

ПЕРЕДПЛАТА
КУПИТИ КНИГИ