ЖизньСтатті

Життя, освячене добротою

Трудова біографія Марії Іванівни Ворожбит — завідуючої аптечним кіоском, що в селі Андріївка Чернігівського району, унікальна. Випускниця Ромнівської фармацевтичної школи, юна Марія Очкаль 57 років тому переступила поріг аптечного пункту. І відтоді вже не шукала іншого місця роботи. Тут, в Андріївці, стріла свою долю — Володимира Ворожбита, вивели з чоловіком у люди двох синів, діждали онуків та правнуків.

За понад піввіку Марія Іванівна зріднилася з андріївцями, стала сільчанам надійною порадницею й помічницею. В усі часи найвищою нагородою за сумлінну працю була для неї людська вдячність. Уже й літа, як кажуть, на зиму повертають, уже й спочити б можна, але не розлучається жінка з улюбленою справою, рятує від біди, зцілює словом і ділом. І коли нещодавно, вже вкотре за останні роки поповзли селом чутки про закриття аптеки, андріївці на чолі з сільським головою достукалися аж до Міністерства охоро­ни здоров’я України, відстояли право на існування, правда, вже аптечного кіоска.

 

Бути чи не бути

Минули ті часи, коли в Андріївці функціонували аж три колективні господарства. Була тут і дільнична лікарня з пологовим та інфекційним відділеннями. Нині приміщення колишнього лікувального закладу вражає своїм зовнішнім виглядом: комусь знадобилися двері, декому — вікна чи ще якийсь інший будівельний матеріал…

Аптека для андріївців — єдиний заклад, де можна придбати не тільки необхідні ліки, а й почути теплі слова, що сповнюють надією на одужання, на краще життя. Кадри на сільському ФАПі змінювалися, а Марія Ворожбит стоїть на сторожі здоров’я самовіддано й незмінно, давно махнувши рукою на ненормований робочий день і на законодавство про працю: в будь-яку годину дня і ночі йдуть до неї сельчани за допомогою.

У 60-х роках саме Марія Іванівна виходила дозвіл на спорудження нового приміщення аптеки. За сприяння голови Чернігівської райдержадміністрації Володимира Сидоренка будиночок газифіковано. Але час від часу андріївці змушені відстоювати й боротися за аптеку та її завідувачку, адже періодично саме сільські фармацевтичні заклади комусь «на верху» видаються нерентабельними, неприбутковими і — гинуть. Хоча розмови про наближення медикаментозної допомоги до мешканців села тривають.

Протяжність Андріївки з кінця в кінець аж 7 кілометрів. Не кожному дідусеві й бабусі під силу дістатися до центру, не кажучи вже про поїздку в область. Зазвичай і кілька гривень на проїзд не в усіх є. До міста, бува, з’їздиш, а на ліки — уже бракує. Отже, саме завдяки таким патріотам, як Марія Іванівна Ворожбит, виживають літні сельчани в поліській глибинці…

 

Любов’ю раз зігріте серце

Марія Іванівна, мов реліквію, бережно виймає із старенької шафи перев’язані стрічечкою конспекти, писані ще в далекому сорок четвертому за часів навчання у фармацевтичній школі в її рідних Ромнах, й ніжно розглядає кожну сторіночку, помережану каліграфічним дівочим почерком.

— Уже й літери вицвіли, — зажурено мовить. — Але викидати жаль — то згадка про юність, про літа молоді. Траплялося, що ці записи виручали мене, коли доводилося готувати препарати для хворих, для місцевої дільничної лікарні, — згадує господиня затишної аптеки, що причаїлася поміж крислатих дерев на околиці Андріївки. — Це лише сьогодні продаю готові ліки, а раніше без діла не доводилося сидіти — виконувала замовлення на десятки літрів стерильних розчинів і для місцевого пологового будинку, і для амбулаторії, і для інфекційного відділення. Й ніколи не було претензій від санітарних служб щодо стери­льності чи якості препаратів. Часи змінилися, іншою, мабуть, дещо легшою стала й робота провізора, — додає співрозмовниця, і вчуваються мені чи то жаль, а чи сум.

Пізніше я дізналася про невеселу історію будівництва аптеки: і місце вибрано не вельми вдало, і проблеми з опаленням, і обов’язки прибиральниці доводиться виконувати власноруч… Хтось би давно вже подався до дітей у місто та насолоджувався правом на заслужений відпочинок, маючи за плечима 73 прожиті роки, а Марія Іванівна Ворожбит не наважується залишити андріївців без медичної допомоги.

Відвідувачів і сьогодні не меншає, хоча обсяги реалізації зменшуються: не кожен за браком коштів спроможний придбати необхідні ліки. Отож просять незмінну свою рятівницю привозити дешевші, доступ­ніші за ціною, але, звісно ж, такі, «щоб біль як рукою знімали». Тепер, коли в Андріївці закрили дільничну лікарню, фармацевт — єдиний надійний помічник, консультант і порадник. Марії Іванівні довіряють, до її слів дослухаються, бо знають: дбає вона не про план — виручку, а про здоров’я селян, щиро вболіваючи за кожного. Відповідальність, надзвичайна доброта, любов до обраної справи утримували її на одному робочому місці, додавали впевненості у нелегкі хвилини, сили та оптимізму.

— Голубонько, а чи немає тих порошечків маленьких, що минулого разу мені давали, — перериває наш діалог бабуся, зігнута під тягарем років і пережитого. — Так добре допомогло, бо серце нило.

— Є, Катерино Сидорівно. Присядьте, зараз знайду, — допомагає відвідувачці примоститися на стільці, водночас розпитуючи, де і що там поколює. За хвильку-другу вже вимірює артеріальний тиск.

В Андріївці більшість мешканців — літні люди, що лишень завдяки лікам тримаються. А я подумки дивуюся, як вдається аптекарю запам’ятати, що кому і від чого найкраще допомагає, адже приходять сюди і з Андріївки, і з сусідніх сіл. Та співрозмовниця за мить розвіює мій щирий подив.

— Я намагаюся зарадити їхньому горю, а люди підтримують мене, — говорить Марія Іванівна. — Напевно, я їм потрібна. Видужують сельчани — і я почуваюся щасливою.

Так, треба мати велике терпіння, щедру на добро душу, аби день у день вислуховувати про чужі недуги. І Марія Іванівна сприймає біль кожного пацієнта, мов свій власний.

— Залишити роботу — це ніби позбавити себе життя, — зізнається аптекар. Тут мій другий дім: кожне виплекане мною деревце в саду, кожна квіточка навесні висіяна моїми руками. Жодного разу за 57 років спокійно не відпочила у відпустці: якщо комусь потрібні були ліки, не вагаючись відкривала аптеку. А люди пам’ятають добро…

Треба додати, що за понад півстоліття завідувачка не списала інвентаря чи склобою бодай на гривню, не використала жодної бюджетної копійчини на ремонт приміщення. Все робила власноруч або родина допомогала. За будь-яку роботу, не передбачену посадовою інструкцією, не вимагала до­плати. Чи не тому все село й стоїть горою за Марію Ворожбит: другого такого фармацевта не знайти.

В народі кажуть, що раз добром зігріте серце вік не прохолоне. Зерна любові, чуйності, щедро висіяні М.І. Ворожбит, проростають добротою і вдячністю. Минають роки, розлітаються андріївці та мешканці навколишніх сіл по світу, але пам’ятають цю скромну й щиру жінку, завжди готову надати допомогу іншому.

«Не каждому дано в жизни заслужить такой авторитет у людей, такую дань уважения, благодарности. Вот это эталон человека, так горячо любящего свою профессию, жизнь, людей, живущих на земле. Только такая, как Вы, может всю себя отдать высшему человеческому долгу — помогать в беде людям…», — читаю слова вдячності Ольги Петрівни Луговської у книзі відгу­ків та пропозицій.

Згодом ми крокуватимемо в кінець села, аби втиснутися в рейсовий автобус, і Марія Іванівна дорогою розповідатиме про пацієнтів, про труд­нощі-проблеми селян, не жаліючись, що самій працюється теж непросто. Споруджене понад 30 років тому приміщення потребує капітального ремонту. Що в аптеці відключили телефон, бо «нерентабельний»… Та жодним словом співрозмовниця не обмовиться про численні подяки й грамоти, промовчить про звання «Відмінник охорони здоров’я», про медаль «За доблестный труд». Правда, згадає про лист-подяку від президента Білорусі Олександра Лука­шенка. В роки Великої Вітчизняної війни вони з подружкою знайшли тяжкопораненого бійця-білоруса, перенесли його в безпечне місце, перев’язали рани — врятували життя. Давненько Марія виїхала з рідних Ромнів, але лист відшукав адресата.

Після зустрічі здавалося, що оте душевне тепло торкнулося невидимим крилом і мене, як і кожного, хто переступає поріг затишної сільської ап­теки: зцілюють не тільки ліки, а й вчасно мовлені слова розради. Правда, не в кожного їх вистачить більше, аніж на півстоліття, як у фармацевта І категорії Марії Ворожбит.

 

Ольга Чернякова