МАГІЯ СВЯТОГО ОБРАЗУ, або Розповідь про диво-ікони Агнеси Ляшенко
Коли згасає день, і сивими очима заглядають в шибку сутінки, в одному із затишних будиночків на околиці Чернігова умілими руками майстрині твориться диво. Агнеса Денисівна Ляшенко вишиває-мережить ікони.
Десять років тому, після виходу на пенсію, для неї почалося нове життя, сповнене краси й гармонії, на полотні ожили образи — лики святих. Зігріті теплом душі й рук, роботи не залишають байдужими відвідувачів її персональних виставок, проведених не лише в обласному центрі, а і в столиці.
Агнеса Ляшенко 35 років стояла на сторожі здоров’я чернігівців — працюючи провізором, рятувала людей фізично. А нині красою власних ікон зцілює та пробуджує їх душі, повертає віру в добро і милосердя.
Душі запраглося польоту
Дощ лив мов з відра, немилосердно хлюпаючи у вікна затишної оселі. Цей азартний танок краплинок-дощинок ніби ненароком підкреслював дивовижну теплоту невеличкої кімнати, де, як кажуть, присівши на хвильку на канапі, ми вже бесідували з господинею кілька годин. І барсисті квіти на вишивках видавалися ще привабливішими і чарівнішими. А пустотливі метелики, що розкошували на полотні, ось-не-ось мали спурхнути — злетіти у тремтливі лагідні долоні їх творця. Це — вимережане Агнесою Ляшенко ще в студентські роки в Санк-Петербурзі. Закінчивши десятирічку із золотою медаллю, стала студенткою Ленінградського хіміко-фармацевтичного інституту.
— І барви не зліняли за стільки літ, не вицвіли,— ніби виправдовуваєтся господиня. — Хіба думала- гадала, що наважуся взятися за вишивания.
Можливо б, таки й обмежилася Агнеса Денисівна традиційними вишивками, коли б не запраглося душі польоту, коли б не полонили святі образи, коли б випадково не натрапила в журналі на репродукції ікон, вимережаних Дмитром Блажейовським, коли б не врунилася в серці віра у Всевишнього. Коли кілька літ тому днями й ночами сиділа побіля тяжкохворої матері, мережила на полотні барвисті квіти. Подумки линула в дитинство, і оживали вони, мов спомин про диво-мрії, про неповторні літа, про сильні татові руки. Хотілося звеселити-втішити неньку: чи не тому й барви добирала яскраві. А ікони стали своєрідним зверненням-молитвою до Всевишнього, щоб зглянувся та помилував. Ірина Максимівна Овчаренко тоді таки звелася на ноги, а майстриня вже не змогла полишити творити диво.
Справді, вишиті на полотні напівхрестиком, гладдю, тамбурним швом, бавовняною і шерстяною заполоччю образи святих вражають теплою кольоровою гамою, ніжністю. Вони, мов живі. Кожна ікона народжена в творчих муках: майстрині доводилося по кілька разів вишивати, розпорювати і заново мережити, добирати кольори, щоб досягнути задуманого. Чи не тому витвори її умілих рук так бентежать і печалять наші душі.
Переможець конкурсів, ініціатор нововведень…
За понад десятиліття перебування на заслуженому відпочинку уже могли б і подаленіти моменти службової діяльності. Але Агнеса Ляшенко з таким щирим вболіванням-хвилюванням розповідає про трудові вершини-сходинки — немов би тільки вчора опинилася за порогом аптеки. Контролер, начальник відділу, завідувачка філіалу аптеки, заваптекою «Лікарські рослини»… Останнє місце роботи — провізор-організатор Чернігівської аптеки № 114, розміщеної у віддаленому мікрорайоні обласного центру Подусівка, донедавна не вельми забезпеченому транспортним зв’язком із центром міста. А мешкає тут аж понад 30 тисяч чернігівців. Інтернат для інвалідів і старих, профілакторій, школа-інтернат, дитячи садочки, загальноосвітні школи…
В аптеці завжди було людно. А працював заклад за методом 100% забезпечення відвідувачів необхідними ліками за рецептами лікарів. За ініціативою Агнеси Денисівни було запроваджено принципи ділової співпраці фармацевтів із лікарями філіалу міської поліклініки № 3. Участь провізорів у лікарських п’ятихвилинках, покабінетний метод інформування про нові препарати, папки «До відома лікарів», розміщені в самій аптеці, яскраві й привабливі стенди… Функціонував у закладі й куточок лікаря з фондом фармацевтичної й довідкової літератури, систематизованої як каталог. Були й картотеки нових ліків, лікарських трав, їстівних та отруйних грибів… А який альбом із гербарієм виготовила Агнеса Ляшенко! Провізор досконало вивчила трави, які ростуть на Чернігівщині (й зокрема на Подусівці). Детально описала кожну цілющу рослину додавши її «портрет». Містив альбом і календар збору рослин.
Про любов Агнеси Денисівни до обраної справи свідчила й активна її участь у конкурсах професійної майстерності різного рівня, де вона неодноразово виборювала першість. Про змодельований нею ковак з «вушками» ходили легенди. Цей головний убір, красивий і зручний, Агнеса Ляшенко зберігає й досі, мов згадку про трудові будні. До речі, не викинула як непотріб і робочі звіти провізора-організатора, що містять чимало цінної інформації про принципи діяльності аптеки. Ці засади не втратили з часом актуальності. Навпаки, час підтвердив правоту й доцільність нововведень провізора: і щодо співпраці з лікарями, й профілактичної роботи з населенням, шкідливості самолікування, прихільності щодо фітотерапії…
Поняття «аптека» у свідомості пересічних громадян асоціюється з чимось чистим, надійним, рятуючим людей від лиха й біди. Саме такими й були фармацевтичні заклади, де працювала Агнеса Ляшенко. З професійної точки зору — це аптеки — школи передового досвіду. Фізичне зцілення чернігівців — одне могутнє крило її щастя. Друге — вишивання-творення диво-ікон.
Небесний заступник Чернігова
Одним із перших Агнеса Ляшенко відтворила на полотні образ святителя Феодосія, видатного церковного діяча, колишнього чернігівського архієпископа. Ця постать для чернігівців і досі велична й значна. Те, що місто пастраждало від Чорнобильського лиха менше, ніж, скажімо, інші промислово-культурні центри, придеснянці вважають заступництвом Святого Феодосія. Він же і спаситель родини вишивальниці. Любов до нього схожа на сокровенне таїнство. Вигаптувала Агнеса Денисівна образ святого із маленької іконки, подарованої тіткою Ганною, материною рідною сестрою. Частенько згадувала тітчину розповідь про її дивовижний сон-зцілення.
— Прикута тяжкою недугою до ліжка, тьотя вже й не сподівалася звестися на ноги. Але якось примарився-наснився їй Феодосій-чудотворець. Ніби торкнувся рукою чола, погладив по голові, ледь чутно мовивши: «Ти житимеш, ходитимеш…», — ворушить печальні спогади Агнеса Денисівна. — I таки одужала. А згодом, коли з фронтових доріг (вірніше, з небуття) повернувся батько, не раз дякувала в молитвах Феодосію. «Це він, заступник-захисник, повернув тобі батька. Не забувай, дитинко, про це, молися…» — завжди мені наказувала. — Пам’ятаю, як у сорок п’ятому матуся ридала-побивалася над похоронками: спершу одну отримала з повідомленням, що загинув, згодом другу — що пропав безвісти. Але тітка Ганна відраювала неньку від оплакування живого чоловіка.
Денис Федорович не загинув: у грудні сорок п’ятого таки прибився до рідного порога. Може, доля змилостивилася, а може, й справді дякувати святому чудотворцю.
Як би там не складалося в житті, але мала Агнеса Ляшенко віру в серці. І це святе почуття проросло-заврунилося в її роботах, а спершу таїлося в глибині душі, заховане від стороннього ока. Не оббивала щодень пороги храмів та церков, але шанувала звичаї, обряди та традиції, християнські свята. Повага ця віддзеркалилася-відтворилася на полотні: Різдво Христове, Хрещення, Благовіщення,Трійця, Спас Нерукотворний…
При нагоді заходила у Києві до Володимирського кафедрального собору, святої Софії, ставила свічку-другу, милувалася фресками. Чи не звідти й образи — княгині Ольги та князя Володимира, Богоматері-Оранти? Вигаптувані ікони — не лише захоплення, осяяне покликом дуіші, а й молитва до Господа не тільки за себе, а й за ближнього, що несподівано прорвалася із глибини серця та спалахнула, як пломінь свічечки.
Неповторне диво
Вишиті лишень канонічними кольорами (червоним, голубим, зеленим, білим, золотим) роботи майстрині — чаруюче і неповторне диво, зігріте теплом душі талановитої людини, окриленої вірою у Всевишнього. Збережено й традиції народного іконопису: барви досить яскраві, кожна ікона декоративна.
— Мій улюблений образ — Богоматір з немовлям, — зізнається Агнеса Денисівна. — Вже ожили на полотні — Любецька, Почаївська, Іллінська (Чернігівська), Казанська, Волинська, Іржавецька…
Ціла галарея образів Божої Матерї — таких схожих і таких неповторних за інтерпретацією, за ракурсом. «Їх єднає, — писав заслужений працівник культури України Станіслав Реп’ях, — священна місія материнства, любові до дітей, до життя, яке має продовжуватися. Їх зближує вічний біль та невичерпна тривога матері за майбутнє дитини, світу, прагнення зберегти й захистити живу істоту, принести їй щастя. Тому вихлюпуються з материнських зіниць і радість, і туга, і надія, і сумнів.
А гармонійне поєднання канонічних рис із власнии баченням дійсності робить ікони Агнеси Ляшенко самобутніми, оригінальними і неповторними. Тихе сяйво святого образу витає над долею вишивальниці, сповнює затишну оселю невидимим світлом, нетлінною красою. Оздоблені срібною і золотою нитками, різнобарвним бісером, вони милують зір, зцілюють серця. Десятки персональних виставок на Придесенні, в Славутичі та в Києві (зокрема, в Народному домі, і в музеї Тичини, і в Києво-Печерській Лаврі, і в Державному музеї літератури) не принесли Агнесі Денисівні матеріальних статків, але збагатили когорту палких прихильників її дивовижного таланту. Ось точка зору професора Дмитра Степовика: «Вишивані ікони пані Агнеси Ляшенко відновлюють велику і славну традицію українського сакрального мистецтва. Хотілося б назвати пані Агнесу ученицею доктора Дмитра Бланжейовського, але в Чернігівщині вишивали ікони і до нього. Тому вишивана ікона пані Агнеси — це місцеве чернігівське явище, яке достойне найвищої похвали».
Три величезні книги відгуків сповнені вщерть словами зачарування і захоплення витворами умілих рук майстрині. Вони — джерело натхнення у хвилини розгубленості й печалі, незамуленого і чистого. А ікони-оберегі — захист і опора.
Земне й величне
В оселі висить вишита на полотні десь із століття тому Ганною Йолкіною, бабусею господині, Шевченкова хата — як свідчення потягу до краси усіх жінок їх роду. Поряд — аплікації з квітів та листочків вже покійної матері Ірини Максимівни Овчаренко. Як сувеніри для любої матусі — м’які іграшки, виготовлені донькою Ларисою. Коли завітають з Києва онуки, — дбає про земне: турбот додається.
Та й будні майстрині вщерть сповнені клопотами про хліб насущний: з любов’ю доглядає городину, квіткове розмаїття, що буяє аж до пізньої осені.
Світанкову тишу зазвичай будить телефонний дзвінок найближчої подруги Галини Політикіної. Долають щодня традиційні десять кілометрів (по дорозі до Десни приєднується ще й Агнеса Хрущак — всі троє члени клубу любителів бігу «Баргузин»). Бронзова медаль — згадка про перемогу на чемпіонаті світу з легкої атлетики серед ветеранів. Миті перемоги — в минулому, а турбота про здоров’я повсякчас.
— Я вже можу спокіно помирати, — жартома мовить на прощання співрозмовниця, — бо вже все, що треба для щастя, маю: двох чудових онуків. На конкурсі «Жінка року» станцювала танго і вальс із старшим Сергійком. У мої літа про такого партнера годі й думати. Обидва мої онуки захоплюються бальними танцями, хоча Сергій уже студент, а Олексій — старшокласник. Це в них від мене, — чарівно посміхасться.
Якось при зустрічі настоятель Чернігівської Воскресенської церкви отець Іоан, духовний наставник і найприскіпливіший критик майстрині, скаже, що Агнеса Ляшенко завоювала своєю невтомною щоденною копіткою працею місце в раю. Я згодна з ним.
Ольга Чернякова,
м.Чернігів
