Агресія як інстинкт
Проблема агресії чи не найпопулярніша у світовій психології. Такий інтерес можна пояснити реакцією психологів (і не тільки) на безпрецедентне зростання агресії та насильства в сучасному світі
«Я — частина тієї сили, що вічно хоче зла і вічно творить благо». Йоганн Вольфганг фон Гете
Форма поведінки
Слово «агресія» походить від латинського aggredi — нападати. Воно здавна існує в європейських мовах, однак його значення не завжди було однаковим. До початку XIX ст. агресивним вважалася будь-яка активна поведінка — як доброзичлива, так і ворожа. Сьогодні агресією називають індивідуальну або колективну поведінку/дію, спрямовану на нанесення фізичної або психічної шкоди живій істоті/групі, яка не бажає подібного звернення.
Слід зазначити, що поняття «агресія» і «агресивність» не є синонімами. Агресивність — властивість особистості, що виражається в готовності до агресії. Отже, агресія — це сукупність певних дій, які завдають шкоди іншому об’єкту, а агресивність — готовність особистості, на яку спрямована агресія, сприймати і інтерпретувати подібну поведінку відповідним чином. Іншими словами, агресія — специфічна форма поведінки, а агресивність — психічна властивість особистості.
Агресивна людина може не бути жорстокою, а ось жорстока людина агресивна завжди. Агресивна поведінка передається оточуючим. Наприклад, якщо в натовпі на тролейбусній зупинці є роздратований чоловік, у інших в розмові з’являються загрозливі ноти. Окремі прояви агресії можуть свідчити про патопсихічні зміни особистості (параноя, епілепсія тощо). Разом з тим деяка агресивність особистості не завадить, оскільки повна її відсутність обертається нездатністю постояти за себе. І навпаки, надмірна агресивність перетворює людину на конфліктну особистість.
Індіанці юта, що живуть в резервації, часто страждають на неврози. На думку американського психіатра Сіднея Марголіна, причина захворювання криється в постійному придушенні агресії. Перебуваючи століттями у стані безперервної війни з білими та сусідніми індіанськими племенами, у юта виробився інстинкт жорсткої поведінки із чужинцями. А от насильство по відношенню до сородичів є неприпустимим. Юта, який убив родича, зобов’язаний накласти на себе руки
Для збереження виду
Природу агресії у живих істот пояснюють кілька теорій. Існують дві полярні точки зору на цю проблему. Прихильники етико-гуманістичного підходу розглядають агресію як зло, що суперечить людській сутності («полюби ближнього свого», «любіть ворогів ваших» і т.д.). Згідно ж з еволюційно-генетичною теорією агресія — це інстинкт, який поряд з іншими інстинктами служить збереженню виду та є необхідною умовою виживання і адаптації живих істот. Внутрішньовидову агресію і у тварин, і у людини розглядають як доцільний інстинкт боротьби, вироблений і закріплений в процесі еволюції і спрямований проти побратимів.
Боротьба, про яку говорив Дарвін і яка є основною рушійною силою еволюції, перш за все проявляється в конкуренції між найближчими родичами. Так, місце, придатне для гнізда, часто стає приводом для з’ясування стосунків між птахами різних біологічних видів. Приблизно рівні за силою тварини можуть вступити в смертельну сутичку через самку або здобич. Функція збереження виду набагато чіткіше проявляється в міжвидових зіткненнях. Взаємозалежність хижака і жертви — дивовижний приклад того, як, підкоряючись законам природного відбору, кожен з них пристосовується до співіснування. Слід зазначити, що той, хто безпосередньо загрожує існуванню виду, є не «пожирач», а конкурент. З появою в Австралії собак динго жоден вид тварин, які могли б служити їм їжею, не був винищений. Однак великих сумчастих хижаків спіткала гірка доля — собаки динго винищили «під корінь» своїх безпосередніх конкурентів.
Слабкі проти сильних
Зоологи стверджують, що лев, вбиваючи жертву, відчуває до неї приблизно ті самі почуття, що і відвідувач ресторану до апетитного поросяти. Мисливська собака жене зайця з таким самим напружено-радісним виразом, з яким вона зустрічає господаря. Хто виявляє справжню агресію — мисливець до звіра чи, навпаки, звір, коли йому загрожує смертельна небезпека? Стадні тварини, ледь помітивши хижака, спільно нападають на нього (в англійській мові це явище називається «мобінг», від «mob» — натовп). Сенс нападу на хижака очевидний: збереження виду. Навіть якщо нападник малий і беззахисний, він може доставити об’єкту нападу досить відчутні проблеми. Багато птахів, виявивши сову, починають переслідувати її, прагнучи прогнати нічного хижака подалі. Особливого значення набуває цькування агресора у птахів з високорозвиненою громадською організацією, таких як галки чи гуси. У перших найважливіша роль цькування полягає в тому, щоб показати недосвідченій молоді, як виглядає небезпечний ворог. Крім навчання, цькування хижих ссавців переслідує й інші цілі: «отруїти» життя ворогові. Великі канадські казарки атакують лисицю навіть на землі пішим зімкнутим строєм, при цьому в більшості випадків лисиця навіть не намагається схопити хоча б одного зі своїх переслідувачів. З притиснутими вухами і явною відразою на морді, вона озирається на зграю, що гоготить, та повільно, «зберігаючи обличчя», трусить геть. Звичайно, мобінг найбільш ефективний у великих травоїдних, які «беруть під приціл» великих хижаків. Відомі навіть випадки нападу зебр на леопарда у відкритому степу.
Так звана полярна хвороба вражає переважно невеликі групи людей, які через обставини приречені спілкуватись протягом значного часу. Накопичення агресії тим небезпечніше, чим краще знають, люблять і розуміють члени колективу один одного. У таких випадках навіть незначні події, жести, слова кращого друга можуть викликати бурну реакцію. Вихід є. Психологи радять непомітно вийти з приміщення (намети, хатини, барака) і розбити щось не дуже дороге. Варто при цьому виробити якомога більше шуму
Деструктивне зло
Ймовірно, агресивність, яку ми сьогодні відчуваємо, дісталась нам у спадок від наших предків десятки тисяч років тому з часів палеоліту. Саме завдяки їй свого часу ми витримали внутрішньовидовий відбір. Тільки-но люди навчилися чинити опір зовнішній небезпеці (голоду, холоду, нападам диких звірів) завдяки зброї, одягу і соціальній організації, як ті втратили роль істотних селекційних факторів. Але тепер наперед виступив внутрішньовидовий відбір. Рушійним фактором відбору стали війни між сусідніми племенами. Війни до крайності розвивали так звану військову доблесть. На жаль, вони ще й сьогодні багатьом здаються вельми привабливим ідеалом.
Знання того, що агресія є одним зі справжніх, первинних інстинктів, спрямованих на збереження виду, дозволяє зрозуміти, наскільки вона небезпечна з точки зору спонтанних проявів.
Отже, з одного боку, агресія носить генетично спадковий, інстинктивний характер, виконує видозберігаючу функцію, а з іншого — може бути деструктивною, набуваючи форми гіперагресії. З огляду на це все частіше можна почути слова застереження: гіперагрессія потребує «безкровного» звільнення.
Сміх як зброя
Деякі фахівці переконані, що боротися із самим собою сучасній людині допомагає … сміх. Сміх — це грізна зброя, яка може заподіяти чимало шкоди, якщо незаслужено б’є беззахисного. У той же час він може свідомо і цілеспрямовано повернутися проти ворога. Навіть при найвищій інтенсивності сміху не виникає небезпеки, що вихідна агресія прорветься і призведе до нападу.
Кажуть, що собаки, які гавкають, іноді кусаються, а ось людина, яка сміється, ніколи не стріляє!
Олександра Демецька, канд. біол. наук
