Чи існує вічне кохання? Відповідь у віршах та спогадах
Напередодні Дня закоханих нам захотілось поговорити з вами про вічне кохання. Це реальність чи романтичні вигадки літераторів? Чи існують рецепти, які допоможуть нам не помилитися, не зробити хибного кроку, знайти, а тоді не втратити своє кохання… Давайте спробуємо отримати відповіді на ці питання на прикладі кохання поета-дисидента Івана Юхимовича Коваленка до своєї дружини
Тобі одній душі моєї звуки,
Моя печаль і сум безмежний мій,
Тобі одній палкого серця муки —
Тобі одній!
Наразі телеекранами України йде документальний фільм «Дума про вчителів» (режисер та автор сценарію — Богдан Гнатюк) про Івана Коваленка та його вірну дружину Ірину. Подружжя 
прожило разом 62 роки, і до самої смерті поет присвячував дружині вірші. Іван та Ірина Коваленки разом навчались у Київському державному університеті ім. Т.Г. Шевченка, побралися на другому курсі. Під час Другої світової війни потрапили під німецьку окупацію, в повоєнний час вчителювали спочатку в Чернігові, а тоді в Боярці, що під Києвом; виховували сина Олеся та доньку Марію, власними руками побудували маленький будиночок. За цим скромним фасадом крилася доля видатного поета-дисидента, політв’язня Івана Коваленка та драматична доля дружини репресованого — Ірини Коваленко…
Але сьогодні ми говоримо про кохання. І так само, як іноді намагаємося розгадати секрети здоров’я довгожителів, будемо шукати рецепти невмирущого кохання…
…На стежках, де я ходжу,
Місяць кида срібну пряжу.
Те, що я тобі скажу,
Більш ніхто тобі не скаже.
На стежках, де я пройду,
Згине зілля зловороже.
Ті слова, що я знайду,
Більш ніхто знайти не зможе.
Та любов свою в словах
Я відкрити не посмію,
На легких твоїх слідах
Всюди квітами засію…
«І перші грози, перші рани…»
«Ми були дуже різні…», — згадувала Ірина Коваленко ті часи, коли вони з майбутнім чоловіком лише почали задивлятися один на одного. Вона — з вишуканої сім’ї чернігівської інтелігенції, він — хлопець із села. Вона — відмінниця і кругом «правильна» зірка факультету, він — «колючий» у спілкуванні, неординарний, самобутній.
Юні студенти мали багато розходжень у поглядах, звичках, ментальності. Перші сварки були неминучі. Так що ж згодом поєднало подружжя на такому довгому спільному життєвому шляху? Згадує їхня донька Марія: «Є враження, яке залишилося зі мною на все життя, — відчуття, що батьки були єдиним духовним цілим: вони спільно вирішували світоглядні та моральні проблеми, читали одні й ті самі книжки, мали спільні інтереси, обговорювали багато питань, що не були пов’язані з «прозою життя»…
Іван та Ірина ніколи не святкували день свого, умовно кажучи, весілля (вони просто пішли та розписалися), але щороку згадували день свого першого побачення ясної весняної днини. Вірш «На 9 квітня 1939 р.» Іван надішле своїй дружині з табору:
Він ллється вільно і грайливо,
Сонет, що я тобі складу,
Алітерацій переливи
Як хлюпіт зливи у саду.
І ти і юна, і вродлива,
В тобі всі чари до ладу,
І я, захоплений від дива,
Любов розсиплю на сліду.
Благословлю той день весняний,
І перші грози, перші рани,
Коли і час спинив свій лік.
І збіг планет, і Вищу Волю,
Що об’єднала нашу долю,
Що нам дала любов навік.
«Люби мене, таким, який я є…»
Один із базових психологічних законів щасливого подружнього життя — це вміння приймати свого супутника життя таким, який він є. Іванові Коваленку цей дар був притаманний на вищому інтуїтивному рівні. Про це — натхненний і зворушливий поетичний диптих.
Люби мене таким, який я є,
Яким я йшов крізь кривду і наругу,
Люби мою любов, мій сум і тугу,
І серце змучене і стомлене моє.
Люби мій злет, натхнення і напругу,
І в час, як образ мій у бруді постає,
Ніщо любов твою хай не уб’є, —
І Бог тобі поставить це в заслугу.
Люби мене в падінні і багні,
Люби мене у світлі й темні дні.
Коли я безліч раз і падав, і вставав,
Твоя любов мене вела і берегла,
Благословляла на святі діла,
Усі твої молитви Бог прийняв.__
Люблю тебе всяку: і праведну, й грішну,
Сумну і веселу, холодну і ніжну,
У радості й гніві, у сміху й скорботі,
В годину розваги, в буденній роботі.
Люблю тебе завжди, щодня, щохвилини,
Усю до останку, усю до краплини —
Лице твоє, губи, і очі, і руки,
Люблю без вагання, до болі, до муки.
Люблю безрозсудно, без думи, без тями,
До днів найостанніх, до смерті, до ями.
До Суду Страшного, до згину планети,
Люблю божевільно, як люблять поети!
Ношу тебе в думці, у серці, у слові,
Єдину, що варта такої любові,
Якої ніколи не знали ще люди,
Якої у Всесвіті більше не буде…
З такої любові, з такого горіння
Бог світу всього починав сотворіння.
…в багатстві і в бідності…
З матеріальним багатством не склалося: все життя сім’я Коваленків жила скромно, на межі бідності. Але були ті духовні скарби, які компенсували, перекривали всі життєві негаразди: розкіш людського спілкування, захоплення красою навколишнього світу, прості сімейні традиції, добрі справи…
На світі так мало потрібно людині —
Лиш дах, трохи їжі та трохи тепла,
А одяг — пусте (зневажаю донині),
Аби лиш від погляду вкрити тіла.
Але для душі треба більше людині.
Багато, що треба, щоб дійсно жила, —
І пісня, і сонце, і цвіт на калині,
І зорі на небі, і добрі діла.
Душі ще потрібно багато любові,
І віри, й надії, й молитви у слові.
Поет-дисидент Іван Коваленко, 60-ті роки
… в горі і в радості…
Радощі можна було творити своїми руками — скромно жити, дбати про дітей та родинний затишок, писати вірші. Про горе, драми та сімейні трагедії «подбав» злочинний тоталітарний режим: арешт поета, конфіскація всього написаного, закритий суд, етап п’ятьома тюрмами, концтабір для політв’язнів на Уралі…
В вузькім вікні зловісні чорні ґрати,
Лиш через них побачить можна світ,
І невідомо, скільки довгих літ
Мені ще йти крізь темні каземати.
Стомився й занеміг мій дух крилатий
І вже не кличе думку у політ,
А серце стомлене не припиня болить,
Як я не припинив себе картати.
Не все зробив я для людей в житті,
Ішов не прямо, падав на путі
І зла не зменшив на своїм віку.
Надходить вечір боязко, спроквола,
І ще сумніше стало доокола.
І хтось у сірому сидить уже в кутку…
…у хворобі й в здоров’ї…
У таборі Іван Коваленко тяжко хворіє. Даються взнаки вік, клімат, суворі умови перебування. Але є те, що втримає його на цьому світі, укріпить віру, додасть сил і бажання вистояти, щоб повернутися, — це листи Ірини, які вона пише чоловікові щодня.
Ідуть листи, ідуть твої листи,
Несуть тепло, твою любов і тугу,
І чутно крізь папір тих почуттів напругу,
Яку слова твої не в змозі донести.
А я іду крізь кривду і наругу,
Незломлений, не зрадивши мети.
Усе згубив… Лишилась тільки ти
Та ще печаль нескошеного лугу.
На нім загінку я колись не докосив,
Тепер молюся ревно: «Господи, спаси!
Добав листків мого календаря!»
Нехай згоряють, падають світила,
Я буду далі йти, і буде в мене сила,
Поки ще світиш ти, немеркнуча зоря.
… доки смерть не розлучить нас?
Існує кохання, яке долає все — і час, і простір, і смерть. Чомусь віриться, що і там, за чорним порогом, вони разом — поет та його кохана.
Що там за чорним порогом? –
Часто себе я питаю…
Стану на суд перед Богом?
В пекло мені чи до раю?
Може, не буде нічого…
Де ж я тебе відшукаю?
Може, я пилом космічним
Буду у темній безодні?
Може, я згину навічно,
Шлях закінчивши сьогодні?
Раю ж без тебе не буде,
Зірки погаснуть без тебе,
Зникнуть дерева і люди,
Чорним залишиться небо.
Буду шукать тебе всюди,
Линуть до тебе…
Останній вірш поета, написаний перед смертю в 2001 р.
Любов і дотик милої руки бере поет з цього світу…
Що я візьму з собою з цього світу?
Весняну повінь лугового квіту,
Маленьке озеро у зорі загорну,
Вербу на нім, самотню і сумну,
Та шум лісний, де сосни і ялини,
І ще візьму я ягоди калини.
А ще візьму…. Ні, не візьму нічого,
Не з тим душа вертається до Бога,
Добром і злом розчахнута навпіл,
Душа любов несе — земних вершину діл;
Та все ж порушу я закон святий
І вірю: Бог за це мені простить,
Візьму лиш кілька хвиль з Десни-ріки
І дотик любої руки…
Розмірковує донька поета Марія:
«Сім’я Коваленків не була солодко благополучною. Все було дуже далеким від ідилії. Важке життя, негаразди, життєві випробування, матеріальна скрута… Замолоду Іван Коваленко мав запальний характер, бував нестриманим, іноді навіть несправедливим… Але, але, але… Було те високе, головне, надважливе, що монолітом об’єднувало сім’ю: взаємна любов, повага, спільні цінності. Батьків поєднувала велика, навіть, як писав Коваленко, шалена любов. Але великою любов робить не високий градус сексуальної пристрасті, а глибокі почуття, духовність. За цієї умови побутові розбіжності і традиційні сімейні негаразди сприймаються належним чином — не більш як поверхневі легенькі хвилі на океані безмежної любові та поваги. Вкрай важливо, щоб сім’я поєднувалася чимсь серйознішим, аніж статевий потяг, матеріальний добробут і навіть виховання дітей… Має бути щось більше: вищий сенс, благородний зміст життя, розуміння своєї нехай і скромної місії, корисності свого існування на світі…»
Марія Кириленко, психолог
Про життя та творчість Івана Коваленка, а також щорічний Молодіжний мистецький фестиваль імені Івана Коваленка можна дізнатися на сайті https://ivan-kovalenko.info
“Фармацевт Практик” #1′ 2018
