ДОПІНГ: нескінченна історія
На шпальтах спортивних видань по всьому світу регулярно повідомляють про атлетів на всіх рівнях змагань, які використовують речовини для отримання несправедливої переваги над своїми конкурентами.
Фахівці невтішно констатують, що сьогодні спорт стає індустрією, бізнесом, приводом для політичної або національної гордості, що може призводити до порушення будь-яких правил заради перемоги [1]. Отже, керуючись гаслом «Друге місце — перший, хто програв!», а також мріючи про спонсорів, рекламні контракти та гроші, деякі спортсмени йдуть на будь-який ризик (навіть для власного здоров’я) та думають: «Можливо, вони мене не зловлять»…
Перемога за будь-яку ціну
Перемога завжди супроводжувалася матеріальними благами і славою. На зорі людської цивілізації, коли норми моралі суттєво відрізнялися від сучасних, а поняття «чесної гри» означало «все що завгодно, аби перемогти», спортсмени користувалися усіма можливими засобами, щоб домогтися перемоги, і не вважали це за сором [1].
Стародавні греки пили спеціальні настої трав у вині та використовували галюциногени, а у Стародавньому Римі навіть коней, які брали участь у змаганнях колісниць, поїли слабоалкогольним медом, щоб пришвидшити їх біг.
Відродження олімпійського руху призвело і до повернення препаратів, що поліпшують фізичну форму, або допінгу, у великий спорт. На початку XX ст. популярним допінгом була суміш стрихніну, героїну, кокаїну та кофеїну.
На Іграх 1904 р.у Сент-Луїсі американський марафонець британського походження Том Хікс прийшов до фінішу другим. Однак його суперник був дискваліфікований через те, що частину шляху проїхав на автомобілі, тож Хікс отримав золоту медаль. При цьому, як пізніше розповідав тренер Хікса, він переміг за допомогою допінгу (за сім миль до фінішу тренер зробив йому ін’єкцію стрихніну сульфату, яку дав запити ковтком коньяку).
Справжня ера допінгу в спорті почалася зі створення у 1935 р. синтетичного тестостерону, а незабаром після закінчення Другої світової війни «скарбничку» допінгістів поповнили амфетаміни. У 1958 р. американський лікар Д.В. Зіглер розробив перший анаболічний стероїд — діанабол (данабол).
Допінг отримав першу офіційну жертву в 1960 р., коли данський велосипедист Кнут Йєнссен помер під час 100-кілометрової гонки на Олімпіаді в Римі, а розтин показав наявність в його крові слідів амфетаміну. 13 липня 1967 р. британський велосипедист Томмі Сімпсон помер під час етапу знаменитої велогонки «Тур де Франс». Він також підбадьорював себе величезною кількістю амфетамінів, запиваючи їх коньяком.
Після падіння Берлінської стіни стало відомо, що неймовірна перевага жіночої збірної з плавання зі Східної Німеччини протягом майже двох десятиліть, як виявилося, ґрунтувалася на систематичному застосуванні анаболічних стероїдів, до яких вдавалися близько 20 тренерів. Саме їхні зізнання стали найпереконливішим доказом того, що спортивна адміністрація комуністичних держав перетворила допінг на ключову частину програми підготовки елітних атлетів.
Нечесне покращання
У спортивному словнику Бекмана допінг описано як використання речовин, що підвищують спортивні результати, які ставлять спортсмена у більш вигідне становище, ніж те, яке він зазвичай мав би [2].
Перше офіційне визначення допінгу датується 1963 р.: «Допінг — це використання речовин або фізіологічних медіаторів, що зазвичай не присутні в організмі людини, які вводяться як зовнішня допомога для покращання результативності виступу атлетів під час змагань» [3].
Сьогодні прийнято вважати, що вживання допінгу — свідомий прийом речовин, зайвих для нормального функціонуючого організму спортсмена, або надмірної дози ліків з єдиною метою — штучно посилити фізичну активність і підвищити витривалість на час спортивних змагань. Боротьба зі вживанням допінгу ведеться для забезпечення чесності спортивних змагань і збереження здоров’я спортсменів.
Початок боротьби
Після численних інцидентів на змаганнях у 1928 р. Міжнародна федерація легкої атлетики (IAF) стала першою міжнародною федерацією, що заборонила допінг на спортивних змаганнях, а 32 роки потому було проведено перше антидопінгове тестування.
Що стосується Олімпійських ігор, то перші офіційні перевірки були проведені на Олімпійських іграх 1972 р. у Мюнхені для звичайних речовин. Анаболічні стероїди стали першими речовинами, контрольованими на Олімпійських іграх 1976 р. у Монреалі, і, як наслідок, багато спортсменів були дискваліфіковані та позбавлені нагород.
Введення антидопінгового контролю поза змаганнями стало новою віхою антидопінгової кампанії 1989 р. [1].
Залежно від законодавства країни допінгові речовини можна купити в аптеках/магазинах харчових добавок або зазвичай на «чорному» ринку. Щоб речовина або метод поліпшення результатів були класифіковані як допінг, вони повинні відповідати принаймні двом з таких трьох критеріїв: покращувати результати, становити небезпеку для здоров’я спортсмена і порушувати дух спорту. Інші методи підвищення продуктивності, такі як переливання крові, також включені до категорії допінгу [1].
У 1993 р. Медична комісія Міжнародного Олімпійського Комітету (МОК) заборонила застосування таких фармакологічних препаратів: збуджувальних засобів (т. зв. стимуляторів) різних груп і класів, наркотиків, анаболіків, знеболювальних, сечогінних препаратів, пептидних гормонів та їхніх похідних. З ініціативи МОК 10 листопада 1999 р. було створено Всесвітнє антидопінгове агентство (ВАДА,WADA), девізом якого є «Грай по-чесному».
З 2004 р. ВАДА щороку оновлює свій Кодекс і пов’язані з ним документи, в яких викладаються офіційні міжнародні антидопінгові стандарти (перелік заборонених речовини 2021 р.)
Як виняток
У деяких випадках спортсменам надається дозвіл на прийом заборонених препаратів (так званий терапевтичний виняток). При цьому спортсмен повинен підтвердити, що прийом цих засобів необхідний для його здоров’я. Так, згідно з медичними документами серед лижників і біатлоністів багато хто страждає на бронхіальну астму. За дозволом національного антидопінгового агентства або міжнародної федерації вони мають право приймати препарати, які входять до забороненого списку ВАДА. Дані препарати можуть спричиняти анаболічний ефект та справляти психотропну дію на кору головного мозку, поліпшуючи дихальні функції та збільшуючи кількість кисню, що надходить в легені для роботи м’язів.
Є також деякі фармакологічні класи речовин, у яких існує кількісна верхня «дозвільна» межа, тому їх можна використовувати тільки в дуже низьких дозах. Зокрема, такими речовинами є кофеїн (його концентрація у сечі не повинна перевищувати 12 мкг/мл), а також бета-2-селективні речовини, такі як сальбутамол або фенотерол [1].
Під пильною увагою
Ті чи інші лікарські засоби періодично стають об’єктом пильної уваги з боку контролюючих органів. Зокрема, були проведені дослідження, щоб з’ясувати, чи можуть НПЗП, зокрема, диклофенак та ібупрофен, впливати на співвідношення тестостерон/епітестостерон, але результати не виявили будь-яких змін [5].
У той же час до речовин, які не заборонені, але можуть підвищити працездатність спортсмена, відносять L-карнітин — амінокислоту, що синтезується в печінці і нирках з лізину та метіоніну. Для спортсменів використання L-карнітину засноване на вивільненні енергії з ліпідів, що дозволяє заощадити частину глікогену в м’язах.
Своєю чергою, іншу амінокислоту — аргінін, можна використовувати для підвищення працездатності через вивільнення NO (азоту моноксиду) і утворення цитруліну, що має судинорозширювальну дію. Спортсмени можуть використовувати аргінін для покращання фізичної працездатності, збільшення м’язової маси, а також підвищення опірності м’язів при великих навантаженнях.
Також для збільшення м’язової сили і витривалості використовують такі амінокислоти або їхні похідні, як карнозин, цитрулін, глутамін, гліцин і таурин [1].
У більшості видів спорту встановлене застосування допінгу тягне за собою дискваліфікацію на 2 роки, а повторне — на 4 роки або навіть назавжди. Офіційно заявлено, що спортсмен несе повну відповідальність за ті речовини, які він вживає (тому немає необхідності доводити навмисний характер застосування допінгу).
«Янус із двома обличчями»
У науковій літературі основний упор робиться на виявленні допінгу, тоді як його згубний вплив на здоров’я спортсменів обговорюється рідко. Андрогенні анаболічні стероїди добре відомі своїм позитивним впливом на м’язову масу і силу. Гормон росту людини також збільшує м’язову масу, хоча здебільшого це збільшення позаклітинної рідини, а не функціональної м’язової маси. У атлетів-аматорів гормон росту не спричиняє суттєвого впливу на м’язову силу, потужність або аеробну здатність, але стимулює анаеробні навантаження. Своєю чергою, введення еритропоетину збільшує здатність крові переносити кисень, покращуючи показники витривалості, тоді як системне введення бета-адренергічних агоністів може мати позитивний ефект на здатність до спринту, а бета-адренергічні антагоністи зменшують м’язовий тремор. Отже, існують певні препарати, які можуть поліпшити окремі аспекти фізичної працездатності.
Варто зауважити, що допінг у спорті заборонений як з етичних, так і з медичних причин, оскільки більшість допінгових агентів спричиняють серйозні побічні ефекти, особливо при використанні в комбінації, у високих дозах та/або протягом тривалого часу. Наприклад, штучний тестостерон призводить до зупинки ендогенного синтезу природного тестостерону в організмі [4]. Стимулятори, що застосовують навіть у низьких дозах при фізичних навантаженнях, здатні зумовити підвищення рівня артеріального тиску, прискорення серцевої діяльності, порушення терморегуляції і тепловий удар з подальшим колапсом і летальним кінцем, а також можуть спричиняти виникнення залежності та психічних розладів.
***
Боротьба з допінгом триває, але антидопінгові агентства завжди будуть на крок позаду виробників нових речовин, які не можна виявити, із фармакологічними властивостями, аналогічними тим, що вже доступні на ринку.
Застосування препарату зі списку заборонених речовин може стати причиною дискваліфікації, тому перед призначенням лікарського засобу слід уважно вивчити регламент та зважити усі «за» та «проти» [1].
Отже, спортсмени повинні бути проінформовані про допінг, а також про побічні ефекти та несприятливі наслідки використання тих чи інших заборонених субстанцій.
Однак, беручи до уваги людську природу, а також соціальні та економічні складові професійного спорту, повне припинення застосування допінгу, швидше за все, є нереалістичним.
Підготувала Олександра Демецька, канд.біол.наук
- Vlad R. et al. Doping in Sports, a Never-Ending Story? Adv. Pharm. Bull.2018 Nov;8 (4):529-534.
- Beckmann O. Beckmanns Sport-Lexikon: A-Z.Leipzig: Beckmann; 1933.
- Detlief T., Hemmersbach P. Doping insports.Oslo: Springer; 2010.
- Birzniece V. Doping in sport: effects, harm and misconceptions. Intern. Med. J. 2015 Mar;45 (3):239-48.
- Lundmark J.et al. Non-steroidal anti-inflammatory drugs do not influence the urinary testosterone/epitestosterone glucuronide ratio. Front. Endocrinol. (Lausanne).2013;4:51.
