Диплом без знань нічого не вартий
Мати, батько, два сина і невістка — для ніжинської родини Кечерукових фармація стала справою життя
Конкурс — 7 осіб на місце
Медицина змалку приваблювала Людмилу Кечерукову. Чуйна і доброзичлива, проблеми навіть чужих людей вона брала близько до серця. Із цікавістю спостерігала за роботою рідної тітки-медсестри у сільській лікарні і замислювалася про спеціальність педіатра. Але, зрештою, зваживши всі «за» і «проти», на сімейній раді вирішили, що надмірна жалісливість Людмили стане на заваді лікарській практиці, яка вимагає стриманості, тому доцільніше спинитися десь «посередині». Так у її житті з’явилася фармація.
Людмила Кечерукова (фото: Ігор Садовий)
Випускниця-відмінниця школи-восьмирічки у с. Оболоння на Чернігівщині легко вступила на фармацевтичне відділення Глухівського медичного училища (Сумська область).
Переглядаючи старі фотографії, цю сторінку своєї біографії Людмила Миколаївна згадує з щемливою ностальгією.
В училище набирали дві фармацевтичні групи по 30 учнів після 8-го і 10-го класів. Конкурс був надзвичайно високим — 7 осіб на місце. І група загалом дуже сильна — 17 відмінників. Її поділили на дві підгрупи, тому увагу приділяли кожному учневі. Випускників готували здебільшого для роботи завідувачами аптечних закладів у сільській місцевості. Людмила гарно навчалася, була старостою групи і займалася спортом.
Практику проходила в аптеках райцентрів Конотоп на Сумщині і Короп на Чернігівщині. Асистентська робота — те, що подобалося їй найбільше.
— Асистентська в аптеці — святая святих, це справжня магія, — каже Людмила Миколаївна. — І мені її зараз дуже бракує.
Наставники довіряли юній практикантці, і таке ставлення її окриляло. Мазі, настої, суспензії — з величезною відповідальністю і ретельністю вона готувала кожну лікарську форму. Саме тоді впевнилася, що з вибором професії не помилилася.
Досі пам’ятає своїх вчителів. Ярослава Володимирівна Халупська, викладачка латині, з першого уроку навчала крилатих висловів стародавніх римлян. У 15-літніх дітей з душею, по-справжньому вкладали не тільки фармацевтичні премудрості, але й суто людські якості, формували з них цільних і гідних особистостей.
Через 28 років на зустріч однокурсників з 30 осіб приїхали 24. Дякувати Богу, всі живі, здорові. І поплакали, і посміялися, і згадали молодість. Емоції зашкалювали. Мабуть, тому своєю альма-матер Людмила Миколаївна досі вважає саме Глухівське медичне училище.
Нова висота
Диплом з відзнакою відкрив дорогу до здобуття вищої освіти, хоча навчатися далі дівчина не планувала. Рано втратила батька, тож мусила допомагати сім’ї, де окрім неї, було ще двоє братів. Але коли із двох скерувань у виш на всю групу новоспечених фармацевтів одне справедливо дісталося їй, вже не вагалася. Склавши хімію на п’ятірку, Людмила долучилася до когорти студентів стаціонарного відділення першого курсу Харківського фармацевтичного інституту. Нову висоту взяла також з легкістю, адже, до порівняння, конкурс в інституті був значно нижчим — лише 4 особи на місце.
Рано вийшла заміж. Фармація подарувала Людмилі ще й зустріч з найважливішою людиною у її житті. Башир, юнак з далекої Карачаєво-Черкесії, який вдень працював слюсарем у науково-дослідному інституті, а ввечері навчався на підготовчому відділенні Харківського фармацевтичного інституту, назавжди полонив серце гарненької українки.
Після одруження Башир почав навчатися на першому курсі, а Людмила була вже на третьому.
Глухівське училище дало їй таку міцну основу, що складала сесії завиграшки й відмінно, всотуючи нову інформацію як губка. В інституті глухівські випускники мали дуже добру репутацію, багато з них залишалися там на кафедрах і займалися науковою роботою.
Невдовзі народився первісток — син Хасан. Людмилі довелося на рік взяти академвідпустку. Потім залишила синочка на маму і тітку та повернулася до Харкова. А як хлопчику виповнилося три рочки, батьки забрали його до себе, бо для «студентської» дитини надали місце в одному з харківських дитсадків. Хасана няньчили усім гуртожитком. Коли мама складала державний іспит, він чекав її у коридорі, чемно бавлячись машинкою.
Аптека Башира
Людмила закінчувала п’ятий курс, Башир щойно закінчив четвертий, тож мусив ще на рік залишитися у Харкові. Людмила Миколаївна отримала скерування до Ніжина, де їй надали кімнату в гуртожитку і місце в дитсадку. У цьому місті народився її молодший син Руслан.
Спочатку працювала у центральній міській аптеці № 13 на різних ділянках: і провізором, і рецептарем, і дефектарем, і аналітиком. Виготовлення лікарських засобів — найулюбленіша робота. Екстемпоральна рецептура, стерильні лікарські засоби, внутрішньоаптечна заготовка… Ні з обладнанням виробничих приміщень, ні з аптечним посудом, ні з субстанціями, ні з якістю аптечної продукції ніколи проблем не виникало.
У 1996 р. Людмилу Кечерукову перевели у заклад, де працював її чоловік — в аптеку № 15 у Ніжині. Подружжя викупило і приватизувало її, розбудувало приміщення. Сімейний бізнес як аптека готових лікарських форм працював 17 років, аж до 2013. Але з появою на ринку великих національних аптечних мереж аптеці-одиначці конкуренцію (на жаль, не завжди чесну), витримувати стало не під силу. І хоча зараз сім’я здає приміщення в оренду іншим підприємцям, у місті цю аптеку досі називають аптекою Башира.
Башир Абдулович за роки своєї професійної діяльності здобув авторитет та повагу не тільки серед фармацевтичної спільноти та медичних працівників, а й населення Ніжина завдяки своїй порядності, доброзичливості, готовності завжди прийти на допомогу кожному.
Тепер Башир Кечеруков на пенсії, а Людмила Миколаївна ще працює в одній з мережевих аптек у Ніжині.
Обидва сини обрали для себе сімейний фах і також навчалися у НФаУ. Батьки жартують, що саме для них збудували один з корпусів університету, адже ще студентами допомагали його зводити. Хасан спробував себе і в гуртовій фармацевтичній компанії, і в аптечній мережі. Тепер хоче створити власний бізнес. Його дружина, провізор за освітою, працює у Харкові медичним представником.
Руслан залишився з батьками в ніжинській аптеці № 15. Інколи ображався на матір, мовляв, надто сувора. На що та відповідала, що мама вона вдома, а на роботі усі працівники для неї однакові.
— Дуже болить мені, що аптеки перетворилися на торгові точки, — каже Людмила Миколаївна. — Прикро не те, що навколо все змінюється, а те, що зміни не на краще. Але я працюю так, як звикла. Допомагаю людям, іноді лише добре слово може вселити в них надію. Завжди вислухаю, дам пораду в межах своєї компетенції. Бо ж лікарю не завжди розказують те, чим діляться з аптекарем. Давно зрозуміла, що найдорожче в цьому житті — сім’я і здоров’я. Бережіть їх!
Лариса Дедишина
Фото Ігоря Садового та із сімейного архіву Людмили Кечерукової
“Фармацевт Практик” #11′ 2019
