Генріх Мосінг: людина століття
Цьогоріч відзначається 110-та річниця від дня народження всесвітньо відомого епідеміолога ХХ ст., д-ра мед. наук Генріха Мосінга
Міфи і правда про Генріха Мосінга та професора Вайгля
Генріх Мосінг
— Генріх Мосінг народився 27 січня 1910 р. у родині нащадних львівських лікарів. Лікарями були його прадід, дід і батько. З 10 років він навчався у львівських гімназіях, а з 1921 р., коли сім’я переїхала до Перемишля, — у Другій державній молодшій гімназії ім. Казімежа Моравського, атестат про закінчення якої отримав у 1928 р. Тоді ж він розпочав навчання на медичному факультеті університету ім. Яна Казіміра у Львові, яке закінчив у 1934 р., — розповідає директор НДІ епідеміології та гігієни ЛНМУ ім. Данила Галицького професор Борис Кузьмінов.
НДІ епідеміології і гігієни фактично заснували і розвивали двоє людей — професор Рудольф Вайгль і д-р мед. наук Генріх Мосінг. Проте, на жаль, Мосінг чомусь залишився в тіні свого вчителя професора Вайгля, хоча його заслуги в галузі медицини, починаючи з 1944 р., дуже суттєві. Власне, за словами Бориса Кузьмінова, тому й виникла думка написати книгу і розвінчати міфи стосовно Генріха Мосінга.
В архівах установи збереглися унікальні документи, які свідчать, що насправді Інституту Вайгля у Львові не існувало. У 1921 р. він створив лабораторію висипного тифу на кафедрі загальної біології медичного факультету університету ім. Яна Казіміра. От саме в цю лабораторію, яку між собою вони називали закладом, виробництвом, у 1930 р. і прийшов працювати студент Генріх Мосінг. Завданням закладу був випуск в лабораторних умовах вакцини проти епідемічного висипного тифу.
Попит на цю вакцину був настільки великим, що в лабораторії фактично безперервно працювали 40 людей. Причому з ризиком для власного здоров’я, бо з 1921 по 1939 р. серед них було щонайменше дві епідемії, пов’язані зі штучним утриманням великої популяції вошей. Збудник тифу вирощували в кишечнику цих комах.
У 2020 р. під час науково-практичної конференції з міжнародною участю «Сучасні проблеми епідеміології, мікробіології, гігієни та туберкульозу», яку проводив Науково-дослідний інститут епідеміології та гігієни ЛНМУ ім. Данила Галицького, було урочисто відкрито музей Генріха Мосінга та представлено книгу «Видатний епідеміолог ХХ сторіччя Генріх Мосінг. Сторінки наукового життя» (Б. Кузьмінов, М. Сагайдаковський, В. Смольницька)
У 27-річному віці першим серед учнів Вайгля Мосінг захистив докторську дисертацію, присвячену епідеміологічним та серологічним дослідженням епідемічного висипного тифу.
Борис Кузьмінов
У подальшому результати багаторічних епідеміологічних спостережень, польових робіт і лабораторних досліджень Мосінг узагальнив у великій монографії «Екзантематичний тиф у Польщі», яка була написана разом з лікарем Петром Радло, співробітником лабораторії професора Вайгля, керівником групи з ліквідації тифу в Східних Карпатах, та опублікована в офіційному виданні гігієнічної секції Ліги Націй [1].
Визнаючи високі досягнення Г. Мосінга в науці та медицині, Президент Республіки Польща Ігнацій Мосцицький наказом від 23 вересня 1938 р. нагородив його «Золотим хрестом заслуги».
З 1935 по1939 р. Мосінг очолював мобільну (польову) епідеміологічну лабораторію Інституту гігієни у Варшаві, підтримуючи тісний зв’язок з Вайглем, який працював у Львові.
У 1939 р. на галицькі землі прийшла радянська влада. Зрозумівши, яке значення має лабораторія Вайгля у боротьбі з епідеміями тифу, вона надала професорові приміщення на вул. Потоцького, 45 (сучасна вул. Чупринки), де тепер знаходиться ДУ «Інститут гематології та трансфузіології НАМНУ». Тоді ж лабораторія трансформувалася в «Санбакінститут» під керівництвом Сергія Терехова, основним завданням якого був випуск вакцини проти висипного тифу у виробничих умовах. Для цього з Києва до Львова привезли два вагони обладнання, оскільки обладнання Вайгля було приватним. А Терехов посприяв, щоб Вайглю за його прилади повернули гроші. І це був безпрецедентний випадок!
У 1941 р. Інститут не встигли евакуювати. Професору Вайглю запропонували кілька варіантів співпраці з німцями: працювати на приватну фірму, яка на вул. Зеленій планувала створити Інститут Адольфа Берінга під патронатом гестапо, або залишитися на вул. Потоцького, де утворили Інститут дослідження тифу і вірусів Вермахта, і бути під патронатом командування німецьких сухопутних військ. Був ще третій варіант — годувати вошей, але не в лабораторії, а у концтаборі. Професор обрав другу пропозицію.
Архієпископ-митрополит Львівський Римсько-Католицької Церкви в Україні Мечислав Мокшицький освятив музей та зробив перший запис у книзі відгуків, а також нагородив пам’ятною медаллю директора НДІ епідеміології і гігієни ЛНМУ ім. Данила Галицького професора Бориса Кузьмінова за його ініціативу щодо створення музею
— Можу стверджувати, що у приміщеннях на вул. Зеленій, 12, де сьогодні знаходиться НДІ епідеміології і гігієни, а у 1941–1944 рр. діяв Інститут Адольфа Берінга, професори Вайгль і Генріх Мосінг у ті роки ніколи не були, — запевняє Борис Кузьмінов. — У львівському архіві часів німецької окупації я знайшов документи з переліком співробітників Інституту Берінга, серед яких прізвищ Вайгль і Мосінг немає. На Зеленій, 12 німці досліджували збудник епідемічного висипного тифу, а не проводили експерименти на людях (це ще один міф, який досі популярний у Львові).
Переносять епідемічний висипний тиф воші, інфіковані рикетсіями. Зокрема, збудник епідемічного висипного тифу — рикетсії Провачека, розплідненням яких на курячих ембріонах німці і займалися на вул. Зеленій.
У 1944 р. вони у районі білоруського села Озаричі сконцентрували у трьох таборах 50 тис. цивільного населення, серед яких було багато тисяч хворих на висипний тиф. Мета — створити на шляху просування радянської армії епідемічну зону. За різними даними, захворіли і померли від 9 до 14 тис. осіб. Але ніяких стратегічних наслідків німцям це не дало, бо радянські солдати були щеплені проти тифу.
У липні 1944 р. до Львова зайшла радянська армія. Напередодні у березні німці встигли вивезти професора Вайгля проти його волі і все обладнання з вул. Потоцького до Кракова, щоб продовжувати випуск вакцини там. Персонал Інституту розпустили. Великою мірою життя видатного науковця в німецькій окупації зберегло його стійке небажання публікувати результати своїх досліджень. Усю важливу інформацію він тримав у голові. Тому, попри свавільну поведінку, Вайгля не розстріляли, як інших львівських професорів.
У 1944 р. Терехов, повернувшись до Львова, призначив на керівну посаду виконувача обов’язків директора заново створеного Львівського інституту епідеміології та мікробіології Генріха Мосінга, незважаючи на його перебування у німецькій окупації.
Мосінг у максимально короткий термін організував перший висипнотифозний відділ, на базі якого налагодив виробництво вакцини Вайгля і персонально відповідав за якість кожної партії вакцини. Водночас він знову повернувся до питань фундаментального вивчення епідеміології епідемічного висипного тифу і розробив методи діагностики цього захворювання.
Застосування тесту Мосінга (реакції макроаглютинації рикетсій Провачека), яку назвали реакцією Мосінга, увійшло до переліку обов’язкових до виконання заходів боротьби з епідемічним висипним тифом на території СРСР. У 60-ті роки минулого століття висновки Мосінга були узагальнені та поширені в багатотомному виданні з мікробіології та епідеміології інфекційних захворювань. Наукова концепція вченого отримала всесвітнє визнання. Поступово стихла й полеміка стосовно рецидивної гіпотези, і у 1973 р. МОЗ СРСР офіційно оголосило про припинення дискусії щодо генезу виникнення спорадичних захворювань на епідемічний висипний тиф.
Мосінг, вже не будучи працівником підрозділу чи установи, які виробляли рикетсійний діагностикум, протягом 20 років, з 1952 р. і до виходу на пенсію у 1973 р., без будь-якої винагороди у вигляді заробітної платні, а лише на так званих громадських засадах керував виробництвом діагностикуму, забезпечуючи випуск препарату в необхідних кількостях, добровільно поклав на себе відповідальність за виконання промислового плану і якість продукції. Спеціальні маленькі пробірки і штативи, необхідні для реакції аглютинації, він виготовляв за особисті кошти і разом з діагностикумом висилав споживачам, забезпечуючи негайне застосування. Мосінг також не отримував жодної платні за багаторічну добровільну годівлю неймовірно великої кількості вошей, які слугували для вивчення біології збудника під час формування концепції ліквідації тифу.
Музейна експозиція відтворює кабінет відомого науковця, де збереглися його лабораторний стіл, крісло, шафа, а також прилади, медичний інструментарій та лабораторне обладнання. На інформаційних стендах описані різні періоди життя та розміщені фотоілюстрації: діяльність професора Рудольфа Вайгля і Генріха Мосінга; культивування збудника висипного тифу та застосування вакцини Вайгля; Генріх Мосінг у дослідницькій лабораторії; життя отця Генріха Мосінга; Генріх Мосінг — лікар, клініцист, психолог
До слова, колонію вошей і штами рикетсій, створені професором Вайглем у 1921 р., у НДІ епідеміології і гігієни зберігають дотепер. Оскільки воші живляться людською кров’ю, сюди досі приходять донори, які підтримують цю унікальну колекцію. А ЛНМУ ім. Данила Галицького, якому нині підпорядковується НДІ епідеміології і гігієни, платить їм за це гроші.
Отець Павло
Генріх Мосінг був глибоко побожною людиною, допомагав сиротам. Коли у 60-ті роки ХХ ст. йому було дозволено приїхати до Польської Народної Республіки, зрозумівши його глибоке бажання і почуття неординарної особистості, кардинал Стефан Вишинський, примас польської церкви, відповідно до спільного рішення, прийнятого разом з архієпископом Каролем Войтилою, висвятив Мосінга у сан капелана в Ласках поблизу Варшави.
Повернувшись до Львова, Мосінг свою подальшу наукову й медичну роботу почав пов’язувати зі священним служінням. Обравши псевдонім «отець Павло», він почав своєрідну пастирську діяльність.
Мосінг допомагав священникам в Україні та Молдові, з місією церкви подорожував до Ставропольського краю, Кавказу, Казахстану, побував у Тбілісі. У 1992 р. в нього з’явилися перші ознаки тяжкої хвороби, він вже не міг полишати свою квартиру, але продовжував приймати пацієнтів. 6 грудня 1994 р. його паралізувало. 13 листопада 1999 р. він відправив свою останню месу.
Генріх Мосінг помер у Львові 27 листопада 1999 р. після семи років боротьби з тривалою виснажливою хворобою. Його поховали у сімейному склепі на Личаківському цвинтарі. Під час церемонії Митрополит Львівський Маріан Яворський зачитав послання жалоби від Папи Івана Павла II.
Лариса Дедишина
Фото: Ігор Садовий; архівні фото
Література
- Кузьмінов Б.П. Генріх Мосінг — видатний епідеміолог ХХ сторіччя / Б.П. Кузьмінов, М.М. Сагайдаковський, В.Л. Смольницька // НДІ епідеміології та гігієни ЛНМУ ім. Данила Галицького. — Львів: Коло, 2020. — 144 с.
“Фармацевт Практик” #4′ 2020
