З історії київських аптек
Невід’ємною складовою інфраструктури будь-якого міста світу є аптеки, історія створення яких у кожного своя залежно від національних особливостей, законів, матеріальних та технічних можливостей тощо. Не є виключенням й наш Київ, де аптекарська справа зазнавала як злетів, так і падінь, але накопичила певний досвід, необхідний для подальшого розвитку цієї галузі. Тим не менш, незважаючи ні на які обставини, кияни за всіх часів з великою повагою і любов’ю ставилися до аптек у рідному місті
Піонери аптечної справи
Першу аптеку в Києві було відкрито значно пізніше, ніж у інших європейських містах, а саме у 1709 р. Розташовувалася вона на Печерську, а керував нею провізор І.В. Чкалов.
З дозволу Петра І у Києві в 1715 р. було створено державну аптеку при шпиталі, який обслуговував тільки військових. Згодом відкрили перший аптечний магазин, який забезпечував лікарськими засобами військові частини, шпиталі, чиновників Київської губернської канцелярії та цивільне населення.
Міська влада того часу надавала привілеї аптекам порівняно з торговими підприємствами: ніхто не мав права відкривати інші аптеки в місті або районі без згоди власника, який це зробив першим. Фармацевтів звільняли від військової служби, іменували почесними громадянами міста.
Російський імператор Петро II у 1728 р. дарував право на відкриття партикулярної (тобто приватної) фармації німецькому колоністові Йоганну Гейтеру, якого для налагодження аптечної справи в Росії запрошував ще Петро I. Цього ж року було відкрито приватну Києво-Подільську аптеку, власниками якої впродовж кількох десятиріч, а згодом і мережі аптек була сім’я Бунге. Вони також заснували на Куренівці ботанічний сад лікарських рослин, якими забезпечували все місто, а потім й половину України.
Київ, вул. Хрещатик, поч. ХХ ст. (архівне фото з відкритих джерел)
Перш ніж стати аптекарем
Власниками київських аптек у ХVIII ст. були переважно іноземці, які відкривали свій бізнес, користуючись деякими економічними привілеями на «новій батьківщині». Так, наприклад, австрієць Густав Зейдель, прийнявши у 1888 р. російське підданство, відкрив у Києві аптеку на Хрещатику.
Іноземцю, щоб відкрити аптеку, окрім стартового капіталу обов’язково необхідно було мати диплом про вищу освіту й підтвердити його в Аптечному приказі. Щоб отримати звання аптекаря, після закінчення університету потрібно було пройти стажування в аптеці, визначеній медичним департаментом. Через три роки учень-стажер подавав прохання про атестацію на звання аптекаря, провізора, гезеля і, склавши іспит, отримував право працювати в аптеці. У разі невдачі — знову навчання протягом року і повторний іспит. Якщо стажер упродовж п’яти років не міг скласти іспит, у медичному департаменті з’ясовували причини нездарності учня і визначали компетентність аптекаря.
Знаменита династія
Нині мало хто знає, що на Хрещатику, 36 існував будинок тютюнового магната Когена, в якому містилася відома не лише у Києві, а й за його межами «Університетська аптека Марцинчика». Заснував її 1847 р. син лікаря, котрий мав універсальну освіту й вирішив присвятити життя фармації, тож виїхав за кордон, щоб три роки удосконалюватися на хімічних фабриках Берліна, Відня та інших міст Європи.
По смерті підприємця справу продовжив його син — Адольф Адольфович Марцинчик (1846–1912), випускник Першої київської гімназії, а потім природничого факультету Московського університету. Понад 50 років Марцинчик-молодший працював провізором, переобладнуючи аптеку, розширюючи виробництво та лабораторії. У 1881 р. його обрали головою Київського фармацевтичного товариства.
Київ, вул. Хрещатик, аптека А.Марцинчика, кінець ХІХ – поч. ХХ ст. (архівне фото з відкритих джерел)
Тоді ж він заснував Південно-російське товариство торгівлі аптекарськими товарами (ПРТТАТ). Справи йшли настільки успішно, що для цього товариства за проєктом відомого архітектора Олександра Хойнацького було зведено будинок у стилі неокласицизму, який понині прикрашає ріг вулиць Саксаганського і Безаківської (з 2009 р. — вул. Симона Петлюри). Цікаво зазначити, що за радянських часів у цьому будинку було Аптекоуправління, яке, завдячуючи солідності будівлі, було добре відомим киянам й викликало неабияку повагу. Нині у цьому будинку містяться державні та приватні підприємства і організації.
Недоцільність підробок
З настанням радянських часів з приватними підприємствами було покінчено, але владі все ж вдалося створити в Києві достатньо розвинену мережу державних аптек, яка певною мірою забезпечувала потреби киян у ліках та товарах медичного призначення.
З приходом радянської влади з назви найвідомішої аптеки у Києві зникло прізвище її засновника Марцинчика й вона одержала назву «імені Пирогова». Після переведення столиці УРСР з Харкова до Києва у 1934 р. вона стала відомчою аптекою НКВС (Народного комісаріату внутрішніх справ), а у вересні 1941 р. будинок, в якому аптека безперервно працювала протягом 75 років (!), злетів у повітря, підірваний радянськими підпільниками. Після війни на цьому місці побудували архітектурний комплекс Київської міської ради.
За весь час перебування України у складі СРСР в аптеках країни й відповідно в київських аптеках високоефективні лікарські засоби іноземного виробництва практично не реалізовували, оскільки тодішні «ідеологи» вважали за недоцільне закуповувати їх у країн «загниваючого капіталізму». З імпортних препаратів в аптеках Києва навіть у 60-х роках минулого століття можна було зустріти хіба що в’єтнамську мазь «Зірка» (від мігрені) та кілька препаратів виробництва соціалістичних Болгарії або Угорщини. Перевагою ж існуючих на той час препаратів була їхня дешевизна, що робило недоцільним їх підробку.
«Точно, як в аптеці!»
Відразу після закінчення Другої світової війни аптеки Києва переважно самі виробляли ліки за рецептами лікарів, адже більшість з підприємств фармацевтичної галузі було зруйновано. Цікаво зазначити, що в ті часи у деяких київських аптеках виробничий сектор рецептурного відділу був відокремленим від загального залу скляною перегородкою, як, наприклад, в аптеці на тодішній вулиці Воровського, 35 (нині їй повернуто історичну назву Бульварно-Кудрявська). Таким чином, існувала можливість спостерігати за роботою провізорів, які щось зважували на тендітних терезах, збовтували, перетирали, фасували. Цим часто-густо користувалися відвідувачі аптек, а особливо школярі, які годинами могли спостерігати за «загадковою» роботою провізорів. Пояснюється це ще й тим, що пізнавальних розваг у дітей шкільного віку було обмаль (не існувало, як зараз, комп’ютерів й телебачення, навіть звичайний радіоприймач у багатьох родинах був рідкістю), тому побачити на власні очі «чарівний світ», де виробляють «чудодійні» речовини під назвою «ліки», було для них надзвичайно цікавим. Не виключено, що у когось з цих дітлахів, коли вони виросли,
рішення при обранні професії було зроблено саме на користь фармації. У хлопчаків того часу навіть існував вислів «Точно, як в аптеці!», який застосовували, коли йшлося про якусь ретельно виконану справу або вимірювання.
Магічне слово «Cito!»
Однією з особливостей багатьох тодішніх аптек був доволі просторий загальний зал, де відвідувачі з рецептом, на якому лікар зазначив «Cito!» (латиною «Терміново!»), мали можливість зачекати деякий час, допоки їм виготовляли необхідні ліки. Саме такі аптеки, які особливо приємно було відвідувати киянам, знаходилися на бульварі Тараса Шевченка, 60 та на вулиці Короленка, 53 (нині Володимирській) навпроти Оперного театру, адже в них у великих діжках росли пальми та монстери, під якими було встановлено м’які дивани, й все це зроблено зі смаком та любов’ю. На жаль, двоповерхові будинки — витвори архітектури, на першому поверсі яких містилися ці аптеки, згодом було знесено, а на їхньому місці побудовано невиразні багатоповерхівки.
Коли після війни фармацевтичну промисловість в країні було відновлено, в аптеках Києва реалізація готових ліків помітно зросла, а виготовлення за рецептами — значно скоротилося.
Будинок Південно-російського товариства (ріг вулиць Саксаганського і Симона Петлюри), побудований А.А.Марцинчиком. За радянських часів у цьому будинку було Аптекоуправління, яке, завдячуючи солідності будівлі, було добре відомим киянам й викликало неабияку повагу. Нині у цьому будинку містяться державні та приватні підприємства і організації
«Лихі» дев’яності
Особливо буремними для аптек України й відповідно Києва були «лихі» 90-ті роки. Після розпаду СРСР аптечні полиці стали майже порожніми, адже економічні стосунки між республіками, що входили до його складу, було повністю зруйновано. Не було навіть мила та зубної пасти, не кажучи вже про ліки, для виробництва яких необхідно мати субстанції, допоміжні речовини, апаратуру для виготовлення лікарських форм тощо, а кожна з цих складових знаходилася у різних новоутворених державах. Крім того, у незалежній Україні не існувало ані досвіду, ані нормативної бази для закупівлі ліків за кордоном, адже реєстрацію препаратів в СРСР мав право здійснювати лише один на всю країну Фармакологічний комітет, розташований у Москві.
Відсутність лікарських засобів викликала ажіотажний попит на лікарські рослини. На цій «хвилі» надзвичайної популярності набула у киян «Аптека Зубицького» — приватного підприємця, який зумів вчасно зорієнтуватися й допоміг забезпечити місто різноманітними засобами народної медицини.
Реалії сьогодення
Пересічним громадянам, особливо людям похилого віку, часто-густо буває важко розібратися у тих «новаціях», що відбуваються у наші дні в системі охорони здоров’я України взагалі, й у забезпеченні населення ліками зокрема. Але найважливішим для них є, звичайно, не наявність пальм та диванів у аптеках, а те, щоб ліки були ефективними та безпечними, було виключено випадки фальсифікації, щоб вони стали більш доступними, й одержати їх можна було без тисняви та черг, з рук професійних та доброзичливих провізорів. Дуже хочеться сподіватися, що так воно й буде після завершення медичної реформи, яка вже кілька років тому розпочалася в Україні й триває понині.
Руслан Примак, канд. хім. наук
“Фармацевт Практик” #12′ 2019
