МИСТЕЦТВО ГОВОРИТИ
Ми не задумуємося над тим, як і завдяки чому говоримо. Звуки легко і просто складаються у склади, склади — у слова, слова — у речення. Але цю, начебто азбучну премудрість, для декого осягнути самотужки несила. Навчитися говорити правильно допомагає наука логопедія, що у перекладі з грецької означає “виховання правильного мовлення”. У структуру сучасної логопедії входить дошкільна, шкільна логопедія, логопедія підлітків і дорослих
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос — більш нічого.
Тарас Шевченко
Турбота про “калічних”
Окремі форми організованого навчання дітей з дефектами мовлення існували ще у Стародавній Русі, чого не було в інших країнах світу аж до XVII ст. У церковних книгах збереглися дані про різноманітні порушення мовлення, їх описання, здогадки щодо причин виникнення й способи подолання.
Історичні джерела свідчать, що князь Володимир Мономах (1053–1125 рр.) піклування про дітей з дефектами розвитку (“калічних”) передав з-під церковної опіки світській владі. В одному з указів Петра Першого (1672–1725 рр.) йшлося про те, що у всіх губерніях належить створювати виховні заклади для сиріт й дітей з дефектами розвитку (“шпиталі для сірих і убогих”).
Поміж тим, організоване навчання так званих аномальних дітей в кінці XIX – на початку XX ст. стосувалося заледве 4–5% від загального числа глухих і сліпих, і ще менше — розумово відсталих. Розвиткові логопедії посприяла сформована у XIX ст. методика навчання глухонімих усному мовленню. Тодішні сурдопедагоги училищ для глухонімих намагалися розробити природні форми словесного усного мовлення, аби наблизити навчання глухонімих до процесу розвитку мовлення у здорових людей. Знаними представниками цього напрямку були директор Петербурзького училища глухонімих Г. Гурцов і доктор В. Флері.
Висвітлення питань заїкуватості заклало основи майбутньої логопедії. Лікар Х. Лагузен у 1838 р. у книзі “Про заїкання” аналізував його виникнення в період формування мовлення у ранньому дитинстві. У ще одній монографії (1889 р.) з аналогічною назвою І.А. Сікорський розглядав заїкуватість як “дитячу хворобу” і вказував на необхідність своєчасної ранньої допомоги дитині, що мало велике профілактичне значення — зупинити трансформацію заїкання у важкий психоневроз у старшому віці. На жаль, з тогочасними прогресивними поглядами мало можливість ознайомитися лише вузьке коло лікарів та педагогів.
На початку ХХ ст. державні заклади, де надавали поміч таким дітям, створювалися винятково для глухонімих і сліпих — училища і притулки для бідних. Діти з іншими вадами — глухуватість, мовленнєві порушення при нормальному слуху тощо опинилися в ще гіршому стані, бо піклування державних структур на них не поширювалося.
Не покладаючи великих надій на владу, долею бідолашних перейнялися лікарі, педагоги та громадські діячі. У 1900 р. у Москві відомий сурдопедагог Н.А. Рау організувала дитсадок для глухих дітей дошкільного віку. І це був перший заклад такого типу у Європі. Дбаючи про маленьких інвалідів, вона одночасно готувала у садку спеціалістів-сурдопедагогів з дошкільного виховання та допомагала дітям, що страждали на різні форми дислалії.
Настав час, коли суспільство стало потребувати фахівців‑логопедів. У 1915 р. доктором Московського Арнольдо-Третьяковського училища для глухонімих Ф. Рау були проведені короткотермінові курси з підготовки логопедів.
Різнобічні роботи В. Бехтєрєва та І. Павлова заклали підвалини для розвитку логопедії як наукової дисципліни. У 1916–1919 рр. В. Бехтєрєв велику увагу приділяв нейрофізіологічним механізмам мовленнєвого акту, аналізував ураження й недорозвиток “мовотворного” апарату та різні порушення мовлення, що виникають на його фоні.
У 1922 р. у клініці душевних хвороб Військово-Медичної академії в Петербурзі побачила світ праця доктора С. Доброгаєва “Гаркавість, її походження і лікування”. Припускають, що це одна з перших російських робіт, що вийшла за межі питань заїкання та проаналізувала проблеми недорікуватості.
Фундамент підготовки дефектологів з вищою освітою формувався у 20-х роках ХХ ст.: у Петрограді при Інституті дошкільного виховання у 1920 р. створили факультет дитячої дефективності; у 1924 р. — на педагогічному факультеті другого Московського державного університету — дефектологічне відділення. Відтоді курс логопедії вводиться у навчальну програму як самостійний предмет.
У 1925 р. у Москві при Державному інституті нервово-психіатричної профілактики організували спеціальні логопедичні кабінети для лікування заїкуватості у підлітків і дорослих, а потім — стаціонар для хворих на афазію і заїкання.
Велике значення для спільної роботи педагогів і психологів з усіх питань дефектології, у тому числі й логопедії, мав створений у 1929 р. Експериментально-дефектологічний інститут, який у 1944 р. трансформувався у Науково-дослідний інститут дефектології Академії педагогічних наук. З ініціативи його першого директора І. Данюшевського згодом відкрилася спеціальна консультація щодо дефектів мовлення та клініка мовлення, що, звісно, відкрило нові перспективи у розвитку логопедичної науки і практики.
У 1930 р. у Москві запрацювала перша клініка для лікування заїк, вона отримала назву дитячого психоортопедичного майданчика. Саме тут вперше у світовій практиці розпочалося лікування заїкуватості у дітей дошкільного віку в умовах дитячого колективу.
I Всесоюзна науково-практична логопедична конференція відбулася у квітні 1939 р. у столиці країни. У її роботі взяли участь вчені з Москви, Ленінграда, Києва та Харкова.
У подальшому логопедія продовжувала розвиватися двома шляхами — педагогічним і медичним, що не могло не позначитися на виробленні загальної стратегії у роботі з логопедичними хворими.
Дефекти мовлення псують характер
Розглядаючи ті чи інші проблеми логопедії, годі не згадати потішного й зворушливого логопеда з відомого кінофільму “За сімейними обставинами”. Як відомо, він до “фефектів фікції” ставився надзвичайно серйозно, і мав на те очевидні вагомі підстави: логопедичні розлади породжуються важкими недугами, та не менш складними є наслідки від запущеної логопедичної патології.
Мовна функціональна система ґрунтується на діяльності багатьох структур головного мозку, а мовленнєві порушення як правило пов’язані з органічними ураженнями центральної нервової системи, затримкою дозрівання мозку через його раннє органічне ушкодження, змінами безпосередньо в органах мовлення, психічними травмами, наслідками важких прогресуючих захворювань. У всіх цих випадках хворий потребує відповідної своєчасної логопедичної корекції.
У сучасній логопедії розрізняють такі дефекти мовлення:
- алалія — відсутність мовлення внаслідок його порушення, розлади мовлення на ґрунті глухуватості;
- дислалія — порушення вимови звуків;
- алексія — порушення розуміння прочитаного;
- аграфія — порушення здатності правильно писати;
- аграматизм — порушення граматичної будови мови;
- заїкуватість;
- баттаризм — прискорення темпу мовлення;
- брадіфразія — сповільнення темпу мовлення;
- дизартрія — порушення мовлення внаслідок розладу артикуляції;
- афазія — повна або часткова втрата вже розвинутого мовлення;
- деякі види агнозії — порушення процесів впізнавання;
- оральна апраксія — порушення мовленнєвих рухів;
- ринолалія — гугнявість; порушення тембру мовлення і вимови звуків через вроджені дефекти “заяча губа” і “вовча паща”;
- фонастенія — порушення функції голосотворення при перенапруженні голосового апарату;
- афонія — нездатність говорити голосно при збереженому шепотінні.
Логопедія як наука має важливе практичне значення, адже мова та мовлення тісно переплетені з мисленням, психікою, поведінкою людини. Будь-які порушення мовлення негативно впливають на формування особистості дитини, на її розумовий і фізичний розвиток. Обмеженість мовного спілкування сприяє появі сором’язливості, нерішучості, відчуття неповноцінності. А це негативно відображається на опануванні писемною мовою, виборі професії, успішності в цілому. Без подолання логопедичної патології неможливий повноцінний і всебічний розвиток дитини.
Лариса Дедишина
