Самовіддані лікарі чорнобильської зони
У зоні чорнобильської біди живуть 22 мешканці села Редьківка, що в Ріпкинському районі на Чернігівщині. Де-юре населений пунктнібито не існує, де-факто – тут триває життя. Найстаршій – Анастасії Яківні Коваленко – 76, найменшому – Володі Коваленку – півтора. Живе хлоп’я разом із татом і мамою у будиночку, що зовсім поруч зі шлагбаумом із табличкою “Зона відселення”.
Загублене село
Колись це було гарне й велике село, де мешкали привітні й роботящі люди. Влітку сюди з’їжджалися діти й онуки, немовби в найкращий у світі курорт: його омиває Дніпро, є чимало голубих озер. Міцно стояв свого часу на ногах колгосп “Спільна праця”, а власне Редьківка нагадувала маленьке містечко зі школою, дільничною лікарнею, бібліотекою, дитсадком, швейною майстернею, відділенням зв’язку, будинком культури із актовим залом аж на 300 місць…
Нині це — друга зона, зона обов’язкового відселення. Село ж перетворилося на своєрідний меморіал пам’яті жертвам Чорнобиля, за упокій душ яких щотижня правиться служба у місцевій церкві.
Жителів враженої радіацією Редьківки почали відселяти аж через 6 років після аварії на ЧАЕС. Проте в населений пункт із однойменною назвою, збудований у Чернігівському районі, переїхали не всі редьківці: кілька сімей вирішили залишитися в рідних оселях, деякі повернулися невдовзі. Не прижилася в новій Редьківці й фельдшер Лідія Масановець, хоча родині виділили гарний будинок. Можливо, тому, що чоловік навідріз відмовився залишати зведену власноруч хату: Михайло Степанович вирішив “чекати смерті в рідних стінах”. А, може, й через те, що в зоні залишилися жити сільчани, котрі, як і її друга Богом суджена половина, потребували медичної допомоги. Хто б з медиків наважився поїхати сюди? Лідія Миколаївна служить своїм землякам самовіддано й безкорисливо вже 44 роки.
Магія батьківської хати
Мабуть, кожному з нас подекуди маряться у снах ті куточки планети, де ми ступили перші кроки, пізнавши азбуку добра. І видіння ці асоціюються з конкретними речами. Комусь бачиться ікона Божої Матері в отчому домі, іншому — крислата липа з лелечим гніздом на околиці села та криничний журавель… Все це назавжди залишається в нашій пам’яті, куди б нас не водили життєві дороги.
— Щороку на Проводи приїздять колишні односельці. Кожен топче стежину до рідних могил на кладовище, — розповідає Лідія Масановець. — Й не було ще такого випадку, щоб не заглянули на старе дворище. Кажуть: “Лідо, так часто сняться домівка, ліс…” Деякі розібрали власні хати на будівельний матеріал. І хоча вони “світилися” від радіації, забрали із собою. Тепер “зустрічають” їх у колишніх обійстях височенні бур’яни. Вже більше сотні переселенців полишили цей світ. Медики кажуть, що причиною смертей стали здебільшого недуги, спричинені психоемоційними стресами. Хіба-то легко було зірватися із насидженого місця, хіба-то просто полишити рідні стіни?..
Полинова зірка над Редьківкою
До трагедії в Редьківці проживало 500 сільчан. Напрочуд мальовниче село потопало в щедрій зелені довколишніх лісів. Нині ж розтерзані й розкурочені хати зяють вибитими вікнами й дверима, в яких гудуть вітри. Почорнілі й напіврозвалені паркани вже не захищають колись такі біленькі й привітні оселі. Крони яблунь і груш, мов розтерзані безсилі старечі руки, благаючі порятунку. Не стало людей — враз постаріли сади, взялися товстою шкарубкою корою дерева.
— Яка-то тут була краса! Яке повітря! Навесні розцвітав бузок, — вказує на посохлі кущі дільничний терапевт Любецької районної лікарні Олександра Панченко, коли проходимо територією колишньої Редьківської лікарні. — Лікувальний заклад надавав допомогу жителям усіх довколишніх населених пунктів — Гуньківки, Шкуранки, Лесківки, Губич, Мисів…Функціонувало 25 стаціонарних ліжок. Була аптека, харчоблок, поліклініка. Висококваліфікований лікар Анатолій Ткачук навіть коли вибухнув Чорнобиль не залишив редьківців, не виїхав на рідну Вінниччину. Тяжка хвороба вкоротила йому віку, — розповідає Олександра Василівна.
Справді, свого часу жителі Редьківки та сусідніх сіл і хуторів мали належну медичну допомогу. Лікарня ж функціонувала до 1994 року, згодом тут була амбулаторія. Нині — руїни напіврозібраних будівель й почорнілий сад. Здається, крадії махнули рукою на те, що будматеріали “світяться”. До речі, й редьківці не звертають уваги на будь-які застереження: збирають у лісах гриби і ягоди, ловлять в озерах рибу, п’ють молоко від власних корів, вирощують городину… Їх можна зрозуміти, адже за проживання на забрудненій радіонуклідами території мають щомісячно компенсації 10 гривень, на придбання екологічно чистих продуктів — 2 гривні з копійками. Чи багато накупиш за неповні 13 гривень? Отож, і розраховують на домашнє господарство. Час від часу беруться продукти на аналізи, але їх результатами ніхто із селян не цікавиться. Та й навіщо, якщо доводиться все одно їсти вирощене на своїх городах.
— Минулого року мій син назбирав грибів та й повіз до Чернігова. Каже: “Перевірю в санстанції. Може, вже чисті”, — розповідає фельдшер. — Таки ж перевірив. Йому порадили закопати їх в землю, щонайменше на три метри глибиною.
За словами Лідії Миколаївни, у кожного жителя села — болячок не одна-дві. Скаржаться на головний біль, болі в серці, суглобах, слабкість, підвищений тиск… Володька Коваленко росте гарним хлоп’ям, але надто хворобливим.
— Я його за півтора року жодного дня здоровим не бачила: то бронхіт, то пневмонія, то отит… Росте в зоні. Звісно, батьки могли б кудись виїхати, адже прибули сюди з Любеча. Та то вже їх справа, де жити. Я ж лікую, — з жалем в голосі мовить співрозмовниця.
Під вечір я полишала Гуньківку, де знаходиться ФАП, а Лідія Миколаївна поспішала ще на виклик. Вона досконало знає стан здоров’я кожного свого пацієнта ( а їх у 4 населених пунктах мешкає 148). Щодня із Редьківки, де проживає, добирається пішки до місця роботи: якщо полем навпростець — 2 кілометри, якщо в обхід асфальтівкою — 2,5. Лідія Масановець у свої 66 вже могла б відпочивати, проте не дозволяє собі такої розкоші: замінити фельдшера ніким. А люди потребують медичної допомоги.
— Дедалі працювати тяжче: ні торік, ні в першому кварталі нинішнього Губицька сільрада, на балансі якої наш ФАП, не виділила на закупівлю ліків жодної копійки. Вся надія на придбання медикаментів за чорнобильськими рецептами. Та й тут коштів обмаль: Любецька районна лікарня щомісячно одержує на придбання ліків 2,5 тисячі гривень на 7700 хворих.
Звідкіля в сільраді взятися коштам? Землі колишнього колгоспу давно поросли бур’янами. Податки в сільську скарбницю надходять хіба що за коней та оренду громадського пасовища. Але худоби тієї небагато: в Редьківці, приміром, всього п’ятеро коней. Гривасті тут — і “техніка”, і транспорт. Адже лише раз на тиждень селом проходить рейсовий автобус “Ріпки — Неданчичі”. Та й хто куди там квапиться? До лікарні і то не наважуються: розраховують на свого фельдшера — Лідія Миколаївна, кажуть, вміє все.
— Найбільше боюся допустити загострення й ускладнення якоїсь недуги. Що тоді робити? Люди не мають достатньо коштів на лікування. Тому й навідуюся до них щодня, не чекаючи виклику: знаю, що й кому болить. Інфекцій цієї зими майже не було, перегрипувало лише п’ятеро жителів. Тривожуся за дітей.
Лідія Масановець не тільки сама усі необхідні процедури робить, але ще й ліки з Любеча привозить. Правда, інколи на трасі доводиться по кілька годин простоювати в очікуванні “попутки”. Але розуміє: треба.
“До” і “після” аварії
Саме так поділяють своє життя-буття жителі Редьківки. І не лише її. За словами голови Ріпкинської райдержадміністрації Віктора Бугая, радіоактивне крило “огорнуло” аж 70% території району. Частина сіл віднесена до 3-ї зони, частина — до 4-ї. Астрономічні кошти потрібні на подолання чорнобильського лиха.
— Майже кожен другий житель нашого району має статус потерпілого від наслідків аварії. На враженій “мирним атомом” території проживає понад 23 тисячі громадян, в тому числі більше 4 тисяч дітей, — знайомить із сумною статистикою Віктор Петрович. — За період після аварії кількість жителів зменшилася аж на 13,5 тисячі. Рівень смертності значно вищий серед населення, що проживає на радіоактивно забруднених, аніж умовно чистих землях.
Глава району добре обізнаний із показниками захворюваності: домінують хвороби системи кровообігу, злоякісні утворення, хвороби органів дихання. Відсоток захворюваності населення та смертності від інфаркту міокарда та цереброваскулярних недуг — одні із найбільших серед районів Чернігівської області. Наполовину зменшилась на Ріпкинщині й народжуваність: щорічно “лелека приносить” лише 200–250 малюків. На 1 народження припадає в середньому 4 смерті.
Та найбільше хвилюють районну владу тенденція визнання вражених радіонуклідами територій “екологічно чистими” та кадрове питання. На Ріпкинщині особливо бракує педіатрів, терапевтів, рентгенологів. Молоді фахівці не їдуть сюди. Переважна більшість дільничних терапевтів — люди пенсійного віку.
— Як голова адміністрації в пошані схиляюся перед Олександрою Василівною Панченко, котра в свої 75 літ залишається на посту. А в селищі Добрянка вже майже півстоліття трудиться педіатром Зоя Володимирівна Голишева. 70 років, погодьтеся, — теж поважний вік. Чекаємо поповнення, готові надати житло, а молодь не їде, — звіряє наболіле Віктор Петрович. — Проблеми сільчан — не новина для нас, але чимало їх має вирішуватися на загальнодержавному рівні. Закон “Про місцеве самоврядування в Україні” потребує серйозного доопрацювання в плані фінансування сільських лікувальних закладів. Тоді й не виникатиме таких болючих проблем як у Редьківці.
Так, населеного пункту “Редьківка” на карті району від 1992 року не повинно бути, але село живе. І люди ж не знали, як трагічно складуться їх долі. Щовесни вони як добру ознаку чекають повернення лелек. І ті прилітають — провісники світла й добра, наділені непоборним тяжінням до рідного краю. А редьківцям відразу від заповзятого лелечого клекоту стає веселіше. Й вражені чорним крилом радіації будні стають світлішими. Як насмілишся звинувачувати бодай когось із селян за те, що назавжди прикипіли до хатини, до посадженої калини, до озерця, що хлюпало за вікном оселі, розливаючись навесні попід самісінькі вікна? Редьківці потребують допомоги, а не докорів чи звинувачень. Бо неймовірна тиша, що огортає це колись таке мальовниче село, видзвонює в серцях заїжджих гостей печаллю й скорботою, нікого не залишаючи байдужим від побачених руїн.
Ольга Чернякова
