Синдром хронічної втоми
12 травня — Міжнародний день запобігання синдрому хронічної втоми
У 1988 р. Центр з контролю захворювань (The Centers for Disease Control — CDC, Атланта, США) вперше виокремив синдром хронічної втоми (СХВ) як самостійне захворювання. Цьому рішенню передувало різке збільшення кількості хворих у штаті Невада (1984 р.), які скаржилися на важку постійну втому без видимих причин, що супроводжувалася різними соматичними і психологічними розладами. Раніше аналогічні спалахи реєстрували в Лос-Анджелесі (1934 р.), Ісландії (1948 р.), Лондоні (1955 р.), Флориді (1956 р.). Невдовзі у США відкрили спеціальні клініки для хворих на СХВ та створили Національну асоціацію СХВ. Подальше вивчення недуги тривало у Німеччині, Великобританії, Австралії та Японії.
Етіологія невідома
Етіологія СХВ дотепер достеменно невідома. Недуга проявляється немотивованою яскраво вираженою загальною слабкістю, що унеможливлює звичне повсякденне життя хворого. Окрім того, СХВ притаманні головний біль, артралгія, міалгія, погіршення пам’яті, депресія, розлади сну, а іноді — субфебрильна температура тіла, біль у горлі та збільшення шийних лімфатичних вузлів.
Попри те, діагноз СХВ встановлюють лише в 1 особи з 200, тобто у 0,5% людей, які звертаються з описаними вище скаргами, а таких майже 25%. Фахівці з’ясували, що недуга характерна для людей віком 20‒50 років і частіше виникає у жінок молодого і середнього віку, однак може розвиватися навіть у дітей. Розрізняють СХВ і симуляцію його симптомів (агравація).
Водночас науковці вагаються назвати точну причину СХВ. Досі не встановлено, одна чи кілька їх провокують захворювання, вони є фізіологічними чи психологічними. Деякі дослідники переконані, що певну роль в її розвитку відіграють генетична схильність, мікроби і токсини, а також емоційні чинники.
У низці досліджень ймовірною причиною СХВ було названо інфекційні недуги, зокрема зараження вірусом Епштейна — Барр, цитомегаловірусом, бактерією, що спричиняє хворобу Лайма, або дріжджовими грибами. Однак інші науковці ці причини не підтвердили, як і зв’язок СХВ з іншими інфекціями (краснуха, герпес, ВІЛ).
Відсутні докази зв’язку СХВ з гормональними порушеннями, психічними розладами, патологічними станами імунної системи.
До чинників ризику розвитку СХВ належать:
- – несприятливі екологічні та гігієнічні умови проживання;
- – часті і тривалі стреси, порушення фізіологічної реакції на стрес, дезадаптація;
- – одноманітна напружена робота;
- – гіподинамія, нераціональне харчування;
- – відсутність цікавості до життя та перспектив розвитку.
Симптоми СХВ
У 1994 р. було розроблено діагностичні критерії, за якими можна встановити наявність СХВ. Діагноз вважають достовірним, якщо у хворого виявлено 2 обов’язкових критерії і 4 ознаки з 8 додаткових, причому вони мають проявлятися не менше 6 міс поспіль. Це:
- – порушення пам’яті чи концентрації уваги;
- – фарингіт;
- – болючість шийних лімфатичних вузлів;
- – поліартралгія;
- – незвичний головний біль;
- – сон, який не відновлює сил;
- – нездужання після фізичного навантаження.
Лікування СХВ
ВООЗ класифікує СХВ як неврологічне захворювання. Об’єктивні діагностичні тести, верифіковані біомаркери, методики і препарати для лікування відсутні, тому первинною метою лікування є усунення симптомів і покращання функціональних можливостей організму. Початкове лікування проводиться індивідуалізовано, з урахуванням найбільш виражених симптомів у конкретного пацієнта. В більшості випадків симптоми СХВ з часом минають самі собою.
Лікування спрямоване на усунення конкретних ознак, таких як біль, депресія, порушення сну. Під час проведення терапї доцільно концентруватися не на втрачених функціях, а на тих, які можна відновити. До методів лікування СХВ належать:
- – когнітивно-поведінкова терапія;
- – поетапне підвищення фізичного навантаження;
- – за наявності показань — призначення антидепресантів, снодійних і знеболювальних засобів.
