Віктимблеймінг: звинувачується жертва!
Віктимблеймінг походить від двох англійських слів — «victim» (жертва) та «blame» (звинувачувати), отже, дослівно означає «звинувачення жертви». Погодьтесь, що це словосполучення є досить незвичним, оскільки у нашій свідомості наявність жертви зазвичай асоціюється з її захистом, але аж ніяк не зі звинуваченням. Тож виникає парадокс у вигляді гоголівської унтер-офіцерської вдови, яка нібито сама себе відшмагала. Тим часом у реальному житті не завжди вдається чітко визначити «чорне» та «біле», особливо у тих випадках, коли у злочині звинувачують жертву, якій приписують провокацію злочинця заради того, щоб стати цією жертвою
«Жертва як причина»
У 1947 р. німецький філософ та соціолог Теодор Адорно описав явище, що пізніше й було названо звинуваченням жертви, як «одне з найбільш згубних властивостей нацистського характеру», після чого інші автори також відносили звинувачення жертви до типових нацистських рис.
Безпосередньо сам термін «звинувачення жертви» вперше використав соціолог Вільям Райан в однойменній книзі «Blaming the Victim», яку було опубліковано у 1971 р. Автор описує звинувачення жертви як ідеологію, яку застосовують для виправдання расизму і соціальної несправедливості по відношенню до чорношкірого населення США.
Майже одночасно із Райаном ізраїльський кримінолог Менахем Амір опублікував своє дослідження про зґвалтування, в якому висунув поняття «зґвалтування, що спровоковане жертвою». Згідно з його визначенням «провокацію» можна виявити у випадках, коли жертва (з точки зору насильника) дала неявну згоду на секс або дозволила помістити себе у небезпечну або вразливу ситуацію (вживання алкоголю, згода сісти в машину незнайомого чоловіка, недостатньо рішучий опір ґвалтівнику тощо). У підсумку Амір наголошує на тому, що «так чи інакше, жертва завжди є причиною злочину».
Сама винна?..
Отже, віктимблеймінг — це звинувачення самої жертви у тому, що з нею сталося. Якщо говорити мовою юриспруденції, віктимблеймінг — це перенесення відповідальності з особи, яка вчинила правопорушення, на особу, що потерпіла від цього злочину.
Жертв насильства у будь-якій формі негласно прийнято засуджувати: «Сам/сама нарвався/нарвалася. Чому не пручалася? Якщо не винна, чому не пішла до поліції?».
Найчастіше, говорячи про віктимблеймінг, мають на увазі домашнє насильство. Але часто і сексуальне насильство у темному під’їзді оточуючі зводять до того, що «дівчина сама спровокувала». Саме з цієї причини жертви фізичного і сексуального насильства не тільки не звертаються до правоохоронних органів по допомогу, але навіть не розповідають про те, що трапилося, своїм близьким через побоювання «бути винною» в їхніх очах, відчути себе приниженою та остаточно розтоптаною.
Читайте також: Что такое справедливость? Биологический аспект
Наприклад, дорослу жінку періодично б’є чоловік. Б’є сильно, до синців та шрамів. Однак вона звертається по допомогу не в поліцію, а до психолога зі словами: «Що мені робити, щоб чоловік перестав мене бити? Я вже, як можу, намагаюся його не провокувати. Але у нього нервова робота плюс алкоголь… Він потім вибачається, і, загалом, він хороша людина, вся справа в мені! Навчіть мене поводитися з ним таким чином, щоб мене не били»…
Однак прикладами віктимблеймінгу можуть бути також ситуації, що не пов’язані з фізичним насильством. Швидше за все, вони добре знайомі багатьом з нас: чоловік, з кишені якого у транспорті витягли гаманець, скаржиться приятелеві та отримує у відповідь: «А чого ти хотів? Хто ж тримає гроші у зовнішній кишені? Сам винен!». Або жінка, яка, прийшовши додому, виявляє, що її обрахували на касі, скаржиться чоловікові та чує: «Сама винна. Потрібно ретельно рахувати гроші. До того ж й контрольні ваги на виході не для краси ставлять».
З точки зору соціальної психології, звинувачення жертви засноване на так званій вірі у справедливий світ, коли людина вірить у те, що будь-яка дія викликає закономірні й передбачувані наслідки. Для такої людини є нестерпною думка про те, що нещастя може статися з будь-ким абсолютно випадково
Як стати жертвою
Багато жертв насильства розповідають про те, що приниження відбуваються не раптово: зазвичай їм передують маніпуляції, які перетворюють відносини у залежність, а вже потім у цих відносинах з’являється насильство. Схема є доволі простою: коли чоловік спочатку любить, потім принижує, потім приходить з букетом троянд і словами про те, як кохана йому потрібна. У результаті жінка починає постійно озиратися на чоловіка, навіть коли умивається у ванній. Як правило, до того моменту, коли трапляється фізичне насильство, жертва вже абсолютно готова до такого повороту подій.
Інакше кажучи, віктимізація, тобто процес або кінцевий результат перетворення на жертву злочинного посягання, є доволі складним та може включати в себе кілька етапів.
Перший з них, так звана первинна віктимізація, включає в себе взаємодію злочинця і жертви в процесі вчинення злочину, а також наслідки цієї взаємодії або самого злочину. Другий етап — реакція жертви на злочин, у тому числі можливі зміни в самосприйнятті, а також формальні заходи, якими жертва може відреагувати на злочин.
Третій етап — подальші взаємодії жертви з іншими людьми, у тому числі з представниками правоохоронних органів, до яких вона може звернутися. Якщо ця взаємодія також має негативний вплив на жертву, то її називають повторною віктимізацією.
Читайте також: Выученнаябеспомощность: что делать, если жизнь загнала в угол?
Психологія віктимблеймінгу
З точки зору соціальної психології, звинувачення жертви засноване на так званій вірі у справедливий світ, коли людина вірить у те, що будь-яка дія викликає закономірні й передбачувані наслідки. Для такої людини є нестерпною думка про те, що нещастя може статися з будь-ким абсолютно випадково.
Як зазначив першовідкривач феномена віри у справедливий світ, американський психолог Мелвін Лернер, щоб уникнути визнання помилковості своїх уявлень про справедливий устрій світу, люди реінтерпретують (змінюють зміст і значення) несправедливу подію, пов’язуючи її з поведінкою або властивостями жертви, і тим самим одночасно звинувачують і принижують її.
На думку президента Всесвітнього віктимологічного товариства, кримінолога Яна ван Дейка, уявлення про те, що жертви домашнього та сексуального насильства «провокують» чоловіків на вчинення насильства, тобто фактично заслуговують на свою жертовність, належить до патріархального менталітету, який насправді й покладений в основу таких злочинів.
Здорова відповідальність
Цілком можливо, що суспільство (спочатку в особі найближчих людей, а вже потім в особі віддаленої громадськості) вселяє людині, що вона завжди і в усьому «винна сама». Щоб із нею не трапилося. А потім вже й сама людина починає в це вірити і вже у дорослому віці причини свого болю бачить виключно у собі самій, адже інакше й бути не може!
Припустимо, один з батьків, побачивши, що його дитині боляче (спіткнулася, впала, поранилася), не може впоратися із почуттям власної провини за те, що не вберіг свого малюка, скаже у серцях: «А все тому, що не потрібно було бігти так швидко та ще й під ноги не дивлячись! Сам винен!». Після цього дитина собі «занотує» наступне: «Я відповідаю за все, що зі мною відбувається. Навіть за чужі вчинки. У всьому винен тільки я».
Цей простий приклад показує, у чому полягає різниця між здоровою відповідальністю і розвитком хворобливого відчуття провини. З одного боку, людина сама керує своїм життям і питати потрібно тільки із себе самого, а не з інших. Це твердження є цілком слушним, але тільки до певної міри.
Читайте також: Что такое социофобия и как с этим жить
Чи можна сказати про жертву авіакатастрофи «сам винен»? Чи можна сказати жертві пограбування: «Нема чого було з роботи йти так пізно»? Чи можна сказати туристам, які постраждали від повені в екзотичній країні: «А тому що вдома треба було сидіти»?
Сказати можна, й нерідко саме так і говорять. Тільки ось наскільки це є правильним та справедливим?
Людина може володіти собою, її поведінка може впливати на те, як вона живе. Але ніхто не застрахований від зустрічі з психопатом, від стихійного лиха, від катастрофи врешті-решт.
Якщо відчуття відповідальності та провини в людині розвинене помірно або мало (тобто вона відрізняє те, на що може вплинути, а на що — ні), то зустрівшись із психопатом, вона запросто від нього піде, не соромлячись, що своєю поведінкою (відмовою йти на контакт) може його якось образити.
Якщо ж людина звикла завжди та в усьому «визнавати провину», то, отримавши перший ляпас, може сказати собі: «Цілком ймовірно, що потрібно було поводитися якось по-іншому». А після чергових побоїв вона не тільки виправдає дії свого кривдника, але й навіть почне співчувати йому. До речі, у психології це явище отримало назву «стокгольмський синдром». Це такий механізм психологічного захисту, коли жертва починає вірити у те, що її жертовність є виправданою з точки зору якоїсь «великої мети».
Прийняття на себе відповідальності за чужі вчинки, за те, на що ніяк не можна вплинути, — прямий шлях до нервово-психічних розладів та до руйнування власної особистості. Все починається з дитинства, тому будьте уважні до своїх дітей!
Підготувала Олександра Демецька
“Фармацевт Практик” #10′ 2019
