ЯК ЛІКУВАЛИ КАШЕЛЬ НАШІ ПРЕДКИ
З давніх-давен люди використовували ліки рослинного, тваринного, мінерального походження. Деякі з них навіть у ХХI столітті не втратили актуальності і мирно співіснують на аптечних полицях зі своїми «правнуками» – новітніми синтетичними препаратами
Рецепти тисячоліть
Найдавніші з доступних нам відомостей про використання цілющих властивостей рослин, зокрема для полегшення кашлю, виявлені у писемних пам’ятниках держави Шумер, яка близько 5000 років тому існувала на території сучасного Іраку. У джерелах, знайдених археологами, згадується понад 300 лікарських засобів та наводяться способи приготування багатьох із них. Наприклад, при кашлі та інших захворюваннях дихальної системи жителі Стародавнього Міжріччя використовували гарячі компреси і корінь солодки (лакричника). Відхаркувальний ефект цієї рослини був добре відомий також у Стародавньому Китаї, Індії, Ассирії та Вавілоні.
Понад 900 (!) рецептів приготування ліків із рослинної, тваринної та мінеральної сировини дійшли до нашого часу у папірусі Еберса, який датується XVI століття до н. е. Так катаральні захворювання дихальних шляхів єгиптяни лікували інгаляціями та розтираннями ароматичними оліями або цибулею з медом – «вічними» ліками, які, благополучно переживши катастрофи цивілізацій, залишилися популярними і в наш високотехнологічний вік.
Знання про лікарські рослини, накопичені в Стародавньому Єгипті, значно доповнили греки та римляни. У працях знаменитого Гіппократа, грецького філософа і ботаніка Феофраста (IV-III століттях до н. е.) і римського лікаря Діоскорида Педання (I століття) описані лікувальні властивості безлічі рослин, включаючи відхаркувальну та протизапальну дію кореня алтея, листя плодів анісу і вже відомої нам солодки. Останню греки привозили з берегів Азовського моря та називали її «скіфським корінням». Лікувальне значення мати-й-мачухи підкреслює латинська назва рослина – «туссілаго» («тусіс» означає «кашель»). Особливою пошаною у Стародавній Греції користувалася чорна редька, яку застосовували для лікування цілої низки захворювань, зокрема «для заспокоєння кашлю». Під час урочистостей у Дельфійському храмі редька-цілителька спочивала на золотому блюді.
Настойки та відвари
Гіппократ вважав, що лікарські речовини містяться в природі у готовому вигляді, і застосовував або необроблені частини рослин, або соки. Така думка панувала в медицині протягом кількох століть, доки у II ст. давньоримський лікар Клавдій Гален не висунув нову теорію, згідно якої лікарські рослини мають дві сторони – лікувальну та некорисну. На його думку, діючі речовини краще виявляються у рідині. Тож для відокремлення корисної частини рослинну сировину настоювали з водою або вином, і цю рідину приймати як ліки. Так було започатковано виробництво екстракційних (галенових) препаратів – настоїв, відварів, водних і спиртових витяжок. Витяжки з лікарських рослин швидко та надовго завоювали популярність у країнах Європи.
Листя і квіти мати-й-мачухи, кореню алтею та солодки, трава фіалки триколірної і материнки звичайної, кореневища з корінням оману високого і плоди анісу – ця лікарська сировина століттями використовували для приготування чаїв та відварів, інших галенових препаратів із пом’якшувальною та відхаркувальною дією.
Східні слов’яни лікувалися від кашлю цибулею, часником, медом, журавлинним соком. Великою повагою у них користувався і оман. Вважали, що ця рослина виліковує від дев’яти тяжких захворювань. У Голландії з кашлем боролися за допомогою сиропу із трави незабудок. А іспанський філософ і лікар Арнольд з Вілланови в «Салернському кодексі здоров’я» (XIV ст.) радив лікувати «застарілий кашель» насінням кропиви з медом та ісопом, бо така суміш «груди очищає від флегми».
Нові горизонти
У ХІХ ст. у зв’язку з розвитком хімії у багатьох галузях медицини галенові препарати почали поступатись синтетичним, але серед протикашльових засобів вони ще довго тримали пальму першості. Органічна хімія поки що не могла запропонувати гідну заміну фітопрепаратам. У той самий час розпочалось активне вивчення діючих речовин рослин: алкалоїди, глікозиди, кумарини, сапоніни, терпени тощо. А першій половині ХХ ст. було встановлено структуру та здійснено синтез деяких з них. Багато сполук, що виділили з рослин, знайшли широке застосування у медичній практиці. Так, у 30-ті роки минулого століття з опію виділили кодеїн, що став популярним протикашльовим засобом. А з трави мачка жовтого отримали глауцин – алкалоїд, який чинить протикашльову дію і, на відміну від кодеїну, не має наркотичного ефекту.
Прогрес у галузі фізіології, фармакології, фармацевтичної хімії та технології сприяв розвитку синтетичного створення ліків та вдосконаленню фітопрепаратів. Почалося промислове виробництво новогаленових засобів – водних, водно-спиртових, хлороформно-спиртових та інших витяжок із рослинної сировини, максимально звільнених від баластних речовин та біологічно стандартизованих.
Лікарські рослини досі широко використовуються в медичній практиці. З них готують відвари, екстракти, пігулки, настойки. Здебільшого їх лікувальний ефект визначається не однією речовиною, а багатьма компонентами. Варто згадати такі улюблені в народні препарати, як таблетки від кашлю з термопсисом, мікстуру пертуссин з екстрактом чебрецю або таблетки мукалтин, що є сумішшю полісахаридів трави алтею лікарського.
А як сьогодні?
Серед сучасних препаратів, що впливають на частоту, інтенсивність та характер кашлю, залежно від механізму дії розрізняють протикашльові, муколітичні та відхаркувальні засоби.
Протикашльові препарати пригнічують функцію кашльового центру довгастого мозку ЦНС. До них відносяться згадувані раніше кодеїн і глауцин, а також синтетичні засоби окселадин, преноксдіазин, бутамірат та ін.
Відхаркувальні лікарські засоби сприяють відходженню мокротиння. Їх поділяють на препарати рефлекторної та резорбтивної дії. До перших відносяться описані вище засоби рослинного походження, що містять екстракти алтею, анісу, солодки, оману, мати-й-мачухи, багна, материнки, термопсису, чебрецю та ін. Досвід застосування більшості з них налічує сотні років, проте основний механізм дії розкритий лише у ХХ столітті. Перелічені засоби впливають на рецептори нервових закінчень у шлунку з подальшою активацією центру кашлю у довгастому мозку. Результатом є посилення перистальтики бронхіол та активація просування мокротиння з нижніх відділів дихальних шляхів. Відхаркувальні лікарські засоби резорбтивної дії – неорганічні йодиди, гідрокарбонат натрію та ін. – всмоктуються у шлунково-кишковому тракті, а згодом виділяються слизовою оболонкою бронхів, розріджуючи бронхіальний секрет та збільшуючи його кількість.
До муколітичних лікарських засобів, що сприяють розрідженню та відходженню патологічно в’язкого мокротиння, відносяться ацетилцистеїн та карбоцистеїн, а також похідні алкалоїду візицину – амброксол та бромгексин. Муколітичний ефект похідних цистеїну обумовлений їх здатністю руйнувати дисульфідні зв’язки мукополісахаридів мокротиння, що призводить до зменшення в’язкості слизу.
Візицин, що отримується з рослини Adhatoda vasica, здавна застосовували на Сході як відхаркувальний засіб. Його синтетичні гомологи – бромгексин та амброксол – зменшують в’язкість мокротиння та активують синтез легеневого сурфактанту. Амброксол, що є метаболітом бромгексину, значно перевершує його за фармакологічною активністю, особливо щодо здатності збільшувати синтез сурфактанту. В цьому полягає більш виражена порівняно з бромгексином здатність амброксолу посилювати виведення трахеобронхіального секрету. Слід зазначити, що амброксол широко використовують у педіатричній практиці завдяки високій терапевтичній ефективності та хорошій переносимості.
Підготувала Наталія Малішевська
