ЗАГРОЗА ІСНУЄ. ОСОБЛИВО НЕБЕЗПЕЧНІ ІНФЕКЦІЇ ПОРЯД
Навколо і всередині нас — величезний, невидимий для людського ока світ мікроорганізмів. Більш ніж 90% з них — потрібні й корисні, і лише незначна частина — патогенні, поміж яких небезпечними для людини вважаються деякі види рикетсій — поліморфних мікробів, що живуть і розмножуються тільки у клітинах тканин людини, тварин і переносників. Вони є збудниками цілої низки важких захворювань — рикетсіозів (висипного тифу, марсельської гарячки, гарячки Ку та інших).
Немов пильні “охоронці кордонів”, вчені-мікробіологи та епідеміологи, ризикуючи власним здоров’ям, намагаються не пропустити небезпечні мікроби у наше життя…
Вакцина Вейгеля
Під час Першої світової війни народи охопила епідемія цього важкого інфекційного захворювання. Тисячі убитих, поранених та померлих від висипного тифу… Схвильована стрімким поширенням захворювання у середовищі солдатів і офіцерів діючої армії, австро-угорська влада виділила немалі кошти на вивчення висипного тифу, його лікування і попередження. Відтак, по закінченні війни, лікар-паразитолог австро-угорської армії, випускник Львівського університету ім. Яна Казіміра Рудольф Вейгель повернувся до рідного міста і створив на базі університетської кафедри біології лабораторію для всебічного прицільного вивчення проблем висипного тифу. На відміну від інших територій, Галичина характеризувалася високим рівнем захворюваності на висипний тиф навіть у мирний період. У сферу інтересів Вейгеля потрапило чимало питань, адже на той час залишалися нез’ясованими причини виникнення висипного тифу, його збудник та шляхи передачі.
З часом лабораторія набувала статусу науково-дослідного закладу, відомого під назвою Інституту Вейгеля далеко за межами краю. Рудольфу Вейгелю вдалося розробити методику культивування переносників висипного тифу у лабораторних умовах та довести, що рикетсії Провачека (чеський науковець, який першим у 1913 р. виявив у плазмі крові і лейкоцитах людей, хворих на висипний тиф, поліморфні мікроорганізми), потрапляючи із крові хворого в епітеліальні клітини кишківника вошей, насправді є збудниками висипного тифу. Але цього виявилося замало. Методи профілактики та лікування важкого інфекційного захворювання — ось, що хвилювало львівського мікробіолога найбільше за все! Усі подальші дослідження він проводив з єдиною метою — створення вакцини проти висипного тифу.
Для підтримання культури збудника висипного тифу Вейгель запропонував доволі простий спосіб: суспензія рикетсій із кишківника заражених висипним тифом вошей вводиться за допомогою тонкого скляного капіляру у кишківник здорових вошей (ректально). Вчений довів, що отримана таким чином культура рикетсій Провачека не втрачає своєї патогенності роками.
Наступне детальне вивчення біології збудника висипного тифу допомогло Вейгелю розробити метод диференціації рикетсій Провачека від інших внутрішньоклітинних, проте апатогенних рикетсій, якими воші заражаються контактним шляхом. Учений розробив метод діагностики висипного тифу за допомогою реакції аглютинації (склеювання в грудочки і осідання у рідині) рикетсій сироваткою хворих.
Йому вдалося встановити рикетсійне походження багатьох захворювань і отримати відповідні антигени, зокрема, плямистої гарячки Скелястих гір, марсельської гарячки, цуцугамуші та п’ятиденної гарячки. Особливо цінною виявилася можливість використання культур рикетсій для виготовлення висипнотифозної вакцини. Відтоді на базі лабораторії було організоване її масове виробництво.
Впродовж багатьох років вакцина Вейгеля залишалася єдиним профілактичним засобом проти висипного тифу. Завдяки галицькому мікробіологу, наукові працівники у лабораторіях різних країн могли без ризику для свого здоров’я і життя вивчати захворювання, яке раніше спричиняло найбільше число жертв поміж дослідників і медичного персоналу.
Роботи Вейгеля привернули увагу вчених цілого світу. Чимало дослідників — Шарль Ніколь, Вейль Фелікс, Хелена Сперроу та інші — підтримували особисті стосунки з львівським вченим, відвідували його лабораторію та проводили спільні дослідження. У Пекіні та Аддис-Абебі відкрилися філіали лабораторії Вейгеля та підприємства по виробництву висипнотифозної вакцини за його методикою.
За видатні досягнення в галузі вивчення висипного тифу і створення вакцини, Вейгеля рекомендували до нагородження Нобелівською премією. Проте, дещо раніше, за дослідження у цьому ж напрямку, її отримав французький вчений Шарль Ніколь з інституту Пастера. Згідно з положеннями Нобелівського комітету, за розробки в одному напрямку, премії, на жаль, двічі не присуджуються…
Член Польської, Бельгійської і почесний член Нью-йоркської академії наук, завідувач кафедри мікробіології Краківського медичного інституту, засновник всесвітньо відомої школи науковців-рикетсіологів, Вейгель до кінця свого життя досліджував імунітет людини при висипному тифі та методи профілактики цього захворювання.
Читайте також: Боржник своєї професії
Епідемію подолано, рецидиви можливі
Справу професора Вейгеля підтримав його учень та послідовник Генріх Мосінг, син військового лікаря, випускник медичного факультету Львівського університету. Уся наукова і творча діяльність Мосінга була тісно пов’язана з організованим Р. Вейгелем у Львові біологічним інститутом (з 1940 р. — науково-дослідний інститут епідеміології і мікробіології МОЗ України (НДІЕМ)), у якому він впродовж багатьох років керував лабораторією висипного тифу. Учений провів блискучі клініко-епідеміологічні спостереження у Польщі і підтвердив теорію про можливість виникнення нових спалахів хвороби за рахунок її рецидиву в осіб, котрі раніше перехворіли на висипний тиф. Результати досліджень перевершили усі сподівання. Опубліковані в офіційному виданні гігієнічної секції Ліги Націй у 1937–1938 рр., вони отримали світове визнання.
У 1944 р., після визволення Львова та відновлення роботи НДІЕМ, в інституті було створено Український науковий центр боротьби із висипним тифом — відділ рикетсіозів, який очолив Генріх Мосінг. Саме тут проводилося масове виробництво вакцини Вейгля та препарату для діагностики висипного тифу; координувалася діяльність органів охорони здоров’я стосовно ліквідації епідемій висипного тифу та волинської гарячки в Україні у повоєнні роки.
Захистивши докторську дисертацію у 1956 р., Мосінг продовжив розпочаті ще у 1930-ті роки дослідження епідеміології висипного тифу. Їх вислідом стало науково аргументоване підтвердження рецидивної теорії походження спорадичного висипного тифу. Величезної поваги заслуговує мужність вченого, який не побоявся виступити проти усталених канонів і програми ліквідації висипного тифу у державі. Дискусія, що розгорнулася між провідними епідеміологами колишнього СРСР, посприяла поглибленому дослідженню проблеми з вивченням біологічних властивостей штамів рикетсій Провачека і масовими сероепідеміологічними спостереженнями.
Підсумком різнобічних фундаментальних та прикладних досліджень, доповнених і розширених К.Токаревичем і П. Здродовським, стало офіційне визнання рецидивної теорії походження спорадичних захворювань висипним тифом в СРСР і рішення МОЗ про введення з 1946 р. роздільної реєстрації двох форм рикетсіозу Провачека. У 1953 р. було розроблено метод специфічної діагностики спорадичних захворювань — реакція мікроаглютинації рикетсій (реакція Мосінга) та організовано виробництво антигену з рикетсій Провачека для реакції аглютинації. Саму ж реакцію аглютинації, як простий і специфічний метод діагностики висипного тифу впровадили у всіх лабораторіях України та деяких республіках СРСР, що, безперечно позитивно вплинуло на подальше вивчення висипнотифозної інфекції та повної ліквідації її епідемічної форми в Україні.
Окрім епідеміологічних, у лабораторії Мосінга проводилися дослідження біології збудника та його зв’язку з переносником, патогенезу, клініки, діагностики та лікування висипного тифу, багатосторонні дослідження щодо вивчення п’ятиденної гарячки.
Генріх Мосінг виявив інсектицидну дію препаратів групи піразолідину на вошей. В епідеміологічних спостереженнях підтвердилася висока ефективність бутадіону стосовно до вошей людини, тому препарат у посібниках і керівництвах з інфекційних хвороб рекомендований для практичного застосування як системний інсектицид.
Читайте також: Генріх Мосінг: людина століття
З 1956 р. завдання Українського центру з висипного тифу розширилися у напрямку організації і здійснення епіднагляду за всіма рикетсіозами на території республіки.
Досягнення львівських вчених
Нині традиції школи українських рикетсіологів, заснованої Генріхом Мосінгом, розвивають науковці Львівського НДІ епідеміології та гігієни МОЗ України. Їхня колекція штамів рикетсій та лабораторна популяція вошей визнані національним надбанням держави.
Кожен період історичного розвитку людства супроводжується різними інфекційними захворюваннями. Після ліквідації висипного тифу проблема рикетсіозів як така, не зникла, оскільки дотепер існують інші рикетсіози, які заслуговують на серйозну увагу з боку епідеміологів, мікробіологів та лікарів. Наша лабораторія, від дня заснування якої вже минуло 50 років, вивчає кілька видів рикетсійних захворювань, які на території України зустрічаються найчастіше і є небезпечними для людини: кліщові плямисті гарячки, Ку-лихоманка та бартонельози — хвороби, раніше маловідомі і малоописані.
Група кліщових плямистих гарячок дуже чисельна, вона налічує більше семи різних захворювань, але для України найбільш актуальною вважається середземноморська або марсельська гарячка, яка домінує у структурі рикетсійних захворювань і становить близько 80% порівняно з іншими рикетсіозами. Природні вогнища хвороби знаходяться на Кримському півострові, а захворюваність серед людей на марсельську гарячку зустрічається переважно у Миколаївській, Херсонській, Запорізькій областях. На цих же територіях виявлено інфікованих переносників, основний з яких — південний собачий кліщ.
При рецидивному висипному тифі — хворобі Бриля — небезпеку становить латентний перебіг хвороби й розмитість клінічних ознак, за яких лише близько 6% хворих поступають в інфекційні стаціонари з підозрою на рецидивний висипний тиф. У решті випадків їх госпіталізують, припускаючи грип, гострі респіраторні захворювання, пневмонію або гіпертонічну хворобу, панкреатит, неінфекційний гепатит тощо.
На сьогодні у світі виділено 20 нових збудників бартонельозів, які перебігають у різноманітних клінічних формах. Найбільш відомим представником цієї групи захворювань є волинська гарячка, механізм передачі якої схожий до висипного тифу. Збудник її переносять воші людини. Ми вивчали інфікованість вошей природних популяцій збудником волинської гарячки впродовж останніх 15 років, і довели, що вона постійно зберігається у різних кутках України. Іншим поширеним бартонельозом є “хвороба котячої подряпини” — однобічний лімфаденіт. Збудник хвороби зберігається в організмі кошенят, а переносять його котячі блохи.
Гарячка Ку також поширена у різних кліматичних зонах України та характеризується наявністю природних вогнищ — територій, де відбувається постійна циркуляція збудника серед диких і домашніх тварин за участю кліщів-переносників. Дослідження фахівців нашої лабораторії показали наявність вогнищ гарячки Ку на території 10 областей України. В решти областях поки не доведено існування природних вогнищ.
Лариса Дедишина
