«Жива аптека» Василя Кархута

Пам’ять на все життя 

Визначний пластун (член куреня «Лісові Чорти»), лікар і науковець Василь Кархут народився 1 липня 1905 р. в селі Марківці Товмацького (Тлумацького) повіту на Станіславщині (сучасна Івано-Франківська область) у сім’ї священика. Хлопчина доводився небожем відомому українському режисе-ру, драматургу й актору Лесю Курбасу, який у 30-ті роки загинув на Соловках.

Після закінчення початкової школи в рідному селі в 1913 р. хлопця віддали до Української приватної гімназії ім. Тараса Шевченка в Городенці. Її директором якої був знаний письменник Антін Крушельницький, котрий, як згодом писав Василь Володимирович, прищепив йому любов до рідного слова й літератури.

У роки Першої світової війни Василь Кархут був свідком того, як солдати-українці російської армії у селі Ясенів-Пільний у листопаді 1917 р. встановили на церкві синьо-жовтий прапор, а 3 листопада 1918 р. старшокласники городенківської гімназії на чолі із сотником Іваном Чайкою без жодного пострілу віді-брали владу в поляків. Ці події, розповідав Василь Кархут, залишили незабутній слід у його серці на все життя.

У 1919 р. після смерті батька Василя перевели до Коломийської гімназії з українською мовою навчання, а через два роки — до Львівської української академічної гімназії, яку він закінчив із відзнакою в 1924 р. Того ж року на Різдво раптово померла мати юнака.

І словом, і лікарським умінням

Восени 1923 р. Василь Кархут вступив на медичне відділення Українського таємного університету у Львові. Навчання він цікаво описав у спогаді-нарисі «Буйні дні», надрукованому в книжечці «25-ліття УЛТ і Медичної Громади» (Львів, 1935). Тоді ж було засновано видавництво «Вогні» для випуску пластової літератури, а також однойменний журнал, відповідальним редактором якого до 1933-го був Василь Кархут, широко відомий як автор методичної розробки з організації та діяльності пластових відділів «Перша, друга й третя проба пластуна», надрукованої окремою книжечкою у 1928 р. Коли наступного року польська влада закрила цей навчальний заклад, Кархут став студентом медичного факультету університету Яна II Казимира у Львові, який успішно закінчив 3 червня 1932 р.

Про діяльність В. Кархута в організації підпільного ремісничого «Пласту» довідуємося з його публікації «Український ремісничий Пласт» (Сорок літ праці ремісничо-промислової бурси у Львові. Ювілейний збірник). Перші літературно-журналістські спроби В. Кархут присвятив якраз пластовій темі.

По закінченні нетривалої лікарської практики Василь одружився зі студенткою Львівської гімназії Теодозією Кижик, відкрив лікарський кабінет і розпочав приватну дія-льність у містечку Кременці на Тернопіллі. Завдяки розуму, наполегливій праці та уважному ставленню до пацієнтів молодий лікар одразу здобув визнання й авторитет у місцевого населення та водночас наразився на заздрість і ворожість польських лікарів, позаяк у Кременці серед медичної спільноти українцем за походженням був лише він.

Після того як лікар розмістив на своєму будинку двомовну вивіску (вгорі — українською, а внизу — польською мовою), поліція її зірвала, а коли повісив удруге — Кархута заарештували й доправили до концтабору Береза Картузька, де утримували півроку. У 1939 р. його таки виселили з будинку й конфісковували майно.

На початку Другої світової війни лікар Василь Володимирович працював на захід-ному кордоні референтом народного здоров’я Українського центрального комі-тету, захищаючи інтереси біженців із СРСР.

Наприкінці вересня 41-го гестапівці за-підозрили його у членстві в ОУН, заарештували й кинули до львівської в’язниці. Після звільнення Василь Кархут оселився у відомого львівського лікаря Мар’яна Панчишина і працював завідувачем відділення внутрішніх хвороб Української лічниці Андрея Шептицького. Заклад не мав тоді ані належного обладнання, ані ефективних ліків, проте навіть у таких умовах талановитий лікар рятував своїх хворих.

Не дивно, що молодий чоловік, загартований у дусі патріотизму, спираючись на власну віру в те, що Україна неодмінно стане самостійною і незалежною, не подався на захід, а залишився на рідній землі, щоб і словом, і лікарським умінням допомагати українським повстанцям.

Аби уникнути арешту після вступу Червоної армії до Львова влітку 1944 р., Кархут пішов у підпілля. Удень лікував у шпиталі підпільників, а надвечір вирушав до села і там приймав хворих селян. На початку серпня Василь Володимирович погодився на пропозицію священика І. Котіва і став особистим лікарем митрополита Андрея Шептицького, котрий потребував постій-ного медичного догляду. Після смерті предстоятеля Української греко-католицької церкви Кархут знову виконував роботу, заради якої залишився в Україні, — лікував підпільників.

11 квітня 1945 р. під час обшуку собору святого Юра й арешту митрополита Йосифа Сліпого енкаведисти вилучили архіви Кархута, які пізніше використали як свідчення проти нього на суді. Лікар вирушив у Словітські ліси на Львівщині до діючої повстанської армії. Восени разом із дружиною він приїхав до міста Заліщики Тернопільської області, де їх обох заарештували.

Невдовзі дружину лікаря відпустили, проте його самого 5 серпня 1946 р. військово-польовий суд у Києві засудив до 15 років каторжних робіт і 5 років обмеження у правах із конфіскацією майна. І лише через 45 років (у 1991-му, через 11 років після смерті лікаря) цей вирок було визнано незаконним, а засудженого посмертно реабілітовано.

І знову арешти

Після звільнення з ув’язнення у 1955 р. Василь Кархут змушений був працювати лікарем в амбулаторії селища Нексикані, обслуговувати родини місцевого начальства, бо повернутися на батьківщину йому не дозволяли. Український лікар був єдиним спеціалістом із вищою освітою, його швидко визнали й оцінили, призначивши завідувачем амбулаторії. Однак співробітники заздрили талановитому українцеві, а дехто й відверто ненавидів. За доносом колеги-фельдшера Василя Кархута вкотре засудили на 8 років до каторжних робіт.

Розпочалося концтабірне життя з етапами. Кархут працював лікарем або фельдшером. Маючи трохи вільного часу, вивчав лікарські рослини і продовжував працювати над ґрунтовною книгою з фітотерапії, яку йому вда-лося видати тільки після повернення до України. Паралельно лікар писав й художні твори.

Табірне життя жорстоке: за дрібний непослух чи протест його неодноразово переводили на тяжку фізичну роботу. Колима, Тайшет, Братська ГЕС. Здоров’я чоловіка з року в рік погіршувалося, він страждав від астми, але, незважаючи на погане самопочуття, лікар часто допомагав іншим в’язням. Саме завдяки Кархуту 19-річний Іван Романюк, засуджений на 25 років каторжних робіт на шахтах, залишився допомагати йому в санітарній частині, хоча й не мав медичної освіти. Через багато років хлопець таки закінчив медичний інститут і працював лікарем у Коломиї.

Навесні 1964 р. Василя Кархута звільнили з-під варти, але до родини в Коломию він повернувся тільки за рік. Утім, вчорашньому політв’язню не дозволяли жити у власному будинку (бо не мав роботи), працювати за фахом ані в Коломиї, ані у навколишніх селах (бо не був прописаний).

На щастя, за допомогою друзів і колег — Івана Романюка і головного лікаря ЦРЛ із Снятина Михайла Остафійчука, а також дружини письменника Марка Черемшини, тодішнього директора музею письменника, — Василя Кархута вдалося прописати і влаштувати на вакантне місце лікаря-фтизіатра в туберкульозний диспансер селища Заболотів Снятинського району, де він пропрацював майже три роки. Далі його перевели на посаду терапевта дільничної лікарні села Кулачківці, а згодом — на аналогічну посаду до села Горішнє Залуччя. Там лікар завершив підготовку до видання книги «Ліки навколо нас», яка побачила світ у київському видавництві «Здоров’я».

Однак КДБ ніяк не заспокоювалося і знову тероризувало Василя Кархута. Коли дріб’язкові нападки на лікаря не дали результату, на квартиру, де він мешкав, прислали двох пацієнтів із сумнівною репутацією. Лікар, нічого не підозрюючи, сумлінно оглянув чоловіка й жінку, виписав їм рецепти. Вони вийшли і залишили йому по 10 карбованців кожен. Це зафіксував міліціонер, який там чомусь «ненароком» з’явився, показав присутнім мітки на купюрах, склав протокол.

Наступного дня відбулися збори колек-тиву Снятинської центральної районної лі-карні, на яких головному лікареві рекомендували звільнити Василя Кархута з роботи. На зборах не пропонували голосувати колегам, очевидно, справедливо побою-ючись, що не назбирається потрібної кількості голосів «за». Утім, того ж дня Василя Кархута звільнили «за власним бажанням».

Фітотерапія як сенс життя

Потім було вимушене повернення до-дому, у Коломию, марні пошуки роботи в місті та на околицях, хвороби…

Проте невтомний оптиміст продовжував займатися улюбленою справою. Вийшли у світ друге і третє доповнені видання книги «Ліки навколо нас». А вже 1980 р. Василь Кархут практично закінчив свою фундаментальну працю «Аптека живої природи».

Монографія під назвою «Жива аптека» побачила світ через 12 років після смерті автора. У передмові до неї відомий український фітотерапевт Євген Товстуха написав: «Жива аптека» — багаторічна й остання праця автора, добре знаного в Україні, уважного, серйозного спеціаліста, чи не найвидатні-шого фітотерапевта за останні десятиріччя. Це ж у часи адміністративних шибениць, коли у прокрустовому ложі моноідеології тримали будь-яку ідею або знищували її носіїв фізично, праці автора зберегли спадкоємність поколінь, нагадували, що є на світі тисячолітня наука українського народу, яку не годиться перекреслювати і яка послуговує вічним арсеналом цілющого зела у профілактиці і лікуванні недуг».

Зболіле серце великого лікаря, письменника й мученика окупаційних режимів зупинилося 9 жовтня 1980 р., ледь поми-нувши відмітку 75.

Підготувала Лариса Дедишина