Всупереч загальноприйнятим канонам
Незвичайний підхід до вирішення насущних проблем у будь-якій сфері діяльності людини, попри його явну ефективність, далеко не завжди сприймається сучасниками. Не є виключенням й медицина, в історії якої мали місце випадки, коли такий підхід спочатку висміювали, але в кінцевому результаті удостоювали найвищої оцінки за вагомий внесок у медичну науку та практику
Справедливість узяла гору
Метод фізичного дослідження хворих, що одержав назву «перкусія» (від лат. percussio, буквально — нанесення ударів), розробив і першим застосував вихованець «старої віденської школи», скромний ординатор імператорської лікарні у Відні — Леопольд Ауенбруґґер (1722‒1809). 1761 р. він опублікував монографію «Нове відкриття, що дозволяє на підставі вистукування грудної клітки виявити приховані грудні хвороби», над якою працював упродовж 7 років.
Цей новий спосіб діагностики полягав у дослідженні серця, легень та інших внутрішніх органів, й ґрунтувався на тому, що звук, який виникає під час вистукування здорових й уражених тканин, є різним. Ось як сам автор описував свій метод: «Перкусію проводять за допомогою м’якого й легкого постукування кінчиками пальців по грудях. При постукуванні по грудній клітці здорової людини вона утворює звук, подібний до такого, який має барабан, обтягнутий сукном або іншою грубою тканиною. Якщо чутно звук більш високого тону, це вказує на захворювання внутрішніх органів…»
На жаль, більшість видатних лікарів кінця XVIII ст. зустріли цю пропозицію зневажанням й насмішками. Перкусія на багато років виявилася забутою. 1808 р. Жан-Ніколь Корвизар (1755‒1821) ‒ лейб-медик Наполеона Бонапарта ‒ переклав працюАуенбруґґера французькою мовою, додавши до цього перекладу декілька історій захворювань з власної практики, що тривала понад 20 років. Сам медик застосовував перкусію для розпізнавання захворювань серця та легень для діагностики аневризми аорти. Лише завдяки йому важливе відкриття Ауенбруґґера було врятовано, а метод перкусії почав здобувати визнання у медичних школах. Цей метод поряд із вислуховуванням понад 200 років залишався чи не єдиним діагностичним засобом в скудному арсеналі тогочасних лікарів.
Незважаючи на насмішки
Якщо винахіднику цукрозамінників «допомогли» погано вимиті руки, то науковому успіху канадського ендокринолога, австрійця за походженням, Ганса Сельє (1907‒1982) «сприяли» недостатньо очищені препарати, з якими він працював при вивченні впливу гормонів на живі організми за лабораторних умов. Сельє та його науковий керівник, під наглядом якого здійснювалися всі ці експерименти, спочатку ніяк не могли зрозуміти, чому тільки вони спостерігають бурхливий розвиток нервових процесів під впливом гормонів, у той час як їхні колеги реєструють значно слабші ефекти. Лише згодом стало зрозумілим, що причина полягала у застосуванні недостатньо очищених препаратів. В оточенні Г. Сельє навіть шуткували, що він «збирається присвятити залишок свого життя фармакології бруду». Тим не менше вчений проявив наполегливість, продовжив експерименти й у результаті створив концепцію походження стресу, яку визнали унікальним відкриттям.
Сельє першим виявив системну стереотипну відповідь організму ‒ стрес (англ. stress ‒ напруження) на вплив зовнішнього і внутрішнього середовищ (стресори), які загрожують порушенням гомеостазу й виникненням хвороби. Окрім нервового компонента відповіді організму, він довів залучення до неї ендокринної та імунної систем. Отже, можна стверджувати, що саме Сельє стояв у витоків сучасних уявлень про єдину нейроімунно-ендокринну регуляцію функцій організму в нормі й за умов патології.
Заради справедливості слід зауважити, що такі окремі експериментальні та клінічні феномени, як пептична виразка шлунка, інволюція тиміко-лімфатичних тканин, морфологічні зміни в корі надниркових залоз під дією шкідливих агентів, були відомими й раніше. Так, зокрема, наш київський учений академік Олександр Богомолець (1881‒1946) описав патологічні зміни в корі надниркових залоз при дифтерійній інтоксикації, однак тільки Сельє вдалося об’єднати ці феномени в єдиний синдром й визначити їхню біологічну суть. У 1949 р. Ганса Селье було номіновано на Нобелівську премію.
«Жахливе втручання» в організм живої людини
До певного часу нікому й на думку не спадало, що серце живої людини можна досліджувати у будь-який інший спосіб, аніж за допомогою прослуховування, запису біотоків та рентгенографії. Однак у 1929 р. молодий німецький хірург Вернер Теодор Отто Форсман (1904‒1979) з клініки Еберсвальде, з безстрашністю, притаманною молодості, поставив на собі неймовірний експеримент. Абсолютно самостійно, без будь-якої допомоги з боку колег, він зробив собі місцеву анестезію, взяв спеціально виготовлений довгий катетер й через невеликий надріз вени у ліктьового згину почав просувати його у напрямку до серця, тобто за ходом току крові у вені на руці. Після того як катетер було введено у вену на глибину 65 см, дослідник відправився до рентгенівського кабінету, щоб перевірити, чи досяг кінець катетера правого передсердя.
Учений доповів про результати своїх досліджень на XXV конференції Німецького хірургічного товариства у квітні 1931 р. Однак даний експеримент викликав різке засудження в медичних колах. Сам по собі цей дослід не виявився настільки небезпечним, а от думка про подібне втручання в організм живої людини викликала у медиків жах. Адміністрація лікарні заборонила Форсману проводити подібні експерименти, а потім його взагалі звільнили.
Однак у 1940 р. цей метод застосували відомі лікарі з Нью-Йорка Дикінсон Річардс та Андре Фредерік Курнан. Протягом кількох років вони вивчали порушення кровообігу при різних захворюваннях й, зрозумівши обмежені можливості існуючих традиційних методів, вирішили звернутися до методу Форсмана, незважаючи на його ризикованість. На щастя, побоювання виявилися марними. Катетер дозволяв безпосередньо вимірювати тиск й визначати склад крові у важкодоступних ділянках, що прилягають до серця, а також в самому серці. Для клініцистів це мало виключне значення. У 1941 р. Річардс і Курнан опублікували дані своїх досліджень. Ці результати, одержані в крупній клініці відомими вченими, природно, викликали увагу всієї медичної спільноти, чого не вдалося молодому лікарю з Еберсвальда. Катетеризацію серця почали все ширше застосовувати в медичній практиці.
У 1956 р. Вернер Форсман спільно з Андре Фредеріком Курнаном і Дикінсоном Річардсом були нагороджені Нобелівською премією з фізіології та медицини «за відкриття, пов’язані з катетеризацією серця й дослідженням патологічних змін у системі кровообігу».
Підготував Руслан Примак, канд. хім. наук
