Володар прадідівських таємниць
Письменник і художник Іван Просяник із травами знається з дитинства, успадкувавши таємниці від батька Гарасима Дмитровича та хутірських бабусь-знахарок. А славу в межах України здобув завдяки двом книгам цілющих рецептів: “Дивосил” і “Зело таємниче”. Мешкаючи в мальовничому селі Курені, що в Бахмацькому районі на Чернігівщині, Іван творить третю збірку – “Арсенал чоловічої сили”, орієнтовану переважно на представників сильної половини людства.
Розповіді про кожну лікарську рослину густо пересипані легендами й переказами, давніми звичаями та обрядами, замовляннями, посиланнями на рецепти цілителів. Багато чим займався Іван Просяник за свої 53 роки життя, але душа прикипіла до рідного краю, а спокою завадило почуте й успадковане від батька: “Тепер я не просто чоловік, тепер я носитель ключів, прадідівських тайн… – зелейник”.
Батькова наука
— Мій батько поклонявся Бузині і Сонцю!.. На хуторі та й у всій окрузі вони – єдиний огнищанин-язичник…” – зізнається Іван Просяник у “Зелі таємничому”. Саме з Гарасимом Дмитровичем син ходив щовесни зустрічати з вирію веселиків.
— У Миколи Реріха, відомого художника, є картина “Чернець, що молиться за мандрівників”. Сидить старий на дніпровській кручі й благословляє лодії, що пливуть далеко внизу. А хто коли молився за птахів перелітних, весняних? Батько сам тоді сподоблявся птаху: із здійнятими руками й голосом високим, трубним… Тато завжди казали: “Природа – це величний Божий храм. І людина, і рослина, і пташина – рівноцінні його частини”. Цю – одну із головних заповідей язичництва – я шанував з дитинства. Й тепер щовесни йду на високу могилу край села молити небо про святе заступництво. Ота тремтлива, мов бабине літо, ниточка не повинна перериватися. Бо птах – то символ Волі. То символ нашої Вітчизни, – глибоко переконаний Просяник.
…Іванко понад усе любив забратися до батька під товстелезне домоткане рядно й слухати його оповідки про таємниче зілля. Любистком, лопуховим коренем, яєчним жовтком та іншими незвіданими пахощами окутаний був Гарасим Дмитрович.
“Кожна зілина, як і кожна людина, має свою зорю. Від неї вона й сили набирає. Ось, прикладом, первоцвіт весняний – ним опікується Велес. Ранкова ж Зірочка калину береже. А Вечірня – материнку. А родовику – сам Род міць посилає”, – тремтів оксамитовою свічкою татів голос, а малий Іванко поринав у глибокі роздуми про незвідане чар-зілля.
Нечуй-вітер, аїр, Петрів батіг, зозулинець, полин, князь-корінь, чабрець, барвінок – в усі ці назви був втаємничений малий Іванко, аби з роками в життєвій круговерті не розгубити батькову науку та донести до людей і відкрити їм цілющу силу прадавніх рецептів. Козацькі легенди, замовляння, звичаї й перекази ожили в поетичному слові Просянка. “Спіши робити добро – добром тобі й відгукнеться” – ця батькова заповідь, за якою він жив, не скривдивши й комахи, стала життєвим кредо й для Івана.
— Тато не раз зітхали: “Я знаю на мізинець, а ось баба Богівна на цілісіньку пригорщ знали. Знакомитою на всю округу були знахаркою”. Прапрабабуся з цим досить дивним позасловниковим ім’ям мала на віку сто одинадцять років. Й при старості древній – мерхлі очі. То ж тато й були відомій на всі околи знахарці зором ясним. Не все просіялося через сито років – дещо із знахарства Богівни залишилося в батьковій пам’яті, щоб з часом “переселитися” вже в мою, – звіряв Іван Просяник витоки своїх глибоких знань із фітотерапії.
Манили його і замовляння бабусі Онисі, котра жила в батьківському домі. Отак виростав майбутній зелейник із душею чистою, сповненою щастя.
Пошуки власного “Я”
Під заворожуюче миготіння лампади на золотих складах ікон, під спокійний татів голос засипав Іванко. А на ранок зазвичай знаходив під подушкою грубезні книги казок. Де тільки їх батько добував – досі для нього таємниця. Й так він до тих казок приохотився, що вже у восьмому класі математичка заявила мамі: “Анастасіє Самійлівно! А з вашого Івана нічого не буде! Та він на моїм уроці читає під партою казки…”. Такий вердикт засмутив матінку, але не сина, котрий часом мріяв, аби “школа згоріла”, бо навчання іноді вельми відволікало його від позапрограмного чтива.
Іван Просяник успішно закінчив десятирічку, працював пастухом, мірошником. А закінчивши Люботинське залізничне училище, – в Кременчуцькій дистанції сигналізації та зв’язку. Здобувши фах філолога, вчителював, працював у районних та обласній газетах. Малював, займався фольклористикою. Перша книга оповідань “Коса на камені” побачила світ у 1986 р. Герої – сільські трудівники, молодь, студенти. Автор розповідає про них з гумором, у жартівливій манері. Як художник, сам оформив збірку. Малюнки, виконані в стилі давніх народних традицій, вражають чистотою кольорів. Проза й малярство – мов два крила таланту. А Іван Просяник на всі руки майстер, як кажуть, “вміє мислити руками”. Відрихтує піч, розмалює власну хату золотими соняшниками, аби перехожі спиняли зачарований погляд, збити стільчик і засклити вікно, доглянути пасіку… Все в нього виходить вправно, просто й надійно.
Особлива талановитість Іванової душі змусила його взятися й за перо. Після збірки чудових оповідань з’явилися повісті “Покута” та “Чорна паморозь”. Вони увійшли до другої книги “Чорна паморозь”, присвяченої матері. Його твори – про село. А інакше й бути не може, адже корінням він поєднаний з ним, з його побутом, природою, людьми. Нині Курені – тиха гавань для непересічної творчої особистості. Саме в батьківському домі визрів задум написати “Дивосил” – поетичну збірку перевірених тривалою практикою способів зцілення від найпоширеніших недуг.
Тринадцять років чекав “виходу в люди” й сатиричний роман “Страшна таємниця президента, або – полювання на дурнів”, що нещодавно видрукували “Чернігівські обереги”. Автор не тільки смішить читача, а й дошкульно викриває негативні явища, що трапляються в нашому житті. На черзі – “Арсенал чоловічої сили”.
Чудо-скарб травознавства
Про дивовижні цілющі властивості рослин Іван Просяник може розповідати нескінченно. Й ті розповіді про чар-зілля напрочуд магнетичні й захоплюючі, немовби співрозмовник тільки те й робив усе своє життя, що збирав різнотрав’я та вивчав родовід кожної квіточки.
– Колосальні знання, що нагромаджувалися тисячоліттями, не діставши свого часу державної підтримки, розпорошилися й загубилися. Пішли в небуття тисячі й тисячі цілющих приписів. Неодноразово доводилося мені чути від батька про Бузову книгу, написану на дощечках присеймівськими знахарями. Куди ж вона поділася? Тато кілька разів пробували віднайти її. Кажуть, “рукописи не горять”. Можливо, десь і не горять… На моїй пам’яті, уже в 60-70-ті роки, згоріли безцінні козацькі літописи Сосниччини й Менщини. Палітурки зберігаються у Менському краєзнавчому музеї. Дай Боже, щоб Бузова книга десь завалялася на неприступному горищі, – з надією каже Іван.
Ані “Дивосил”, ані “Зело таємниче” не принесли багатства. Коли творив першу книгу, дописався до того, що мусив позичати у сусідів навіть… сірники. Але навчився жити дарами саду-городу, обходитися без хліба.
“Радій життю. Цінуй кожну його хвилю. Це безцінний дар, святий і неповторний”, – цей батьків принцип, і став джерелом натхнення під час написання “Дивосилу”. Іван Просяник переконаний, що чудова рослина дивосил, як і сотні інших, дарує нам радість буття на Землі.
Коли читаєш його твори, не сумніваєшся в істинності сказаного. Численні поради, рецепти, записані в різних куточках України, відтворені на благо читача. Іван впевнений: жива рослина, збагачена вітамінами, може оздоровити, врятувати від наслідків Чорнобиля, що ліг важким тягарем на здоров’я нації. А кожен з нас – це її часточка.
Ольга Чернякова