Не чарівні проблеми казкових дівчат
Нові зірки та планети відкривають у такій кількості, що на всіх просто не вистачить імен з греко-римської міфології. Тому для їхнього позначення використовують комбінації цифр і латинських букв, а також імена видатних особистостей. Планетам не дають лише імена вигаданих персонажів — ними називають психологічні синдроми та психічні хвороби
Небезпечний оптимізм
«У вас викрали машину? Та не переживайте, нарешті ви отримали чудову нагоду ходити пішки, а це корисно впливає на здоров’я!». Невиправних оптимістів можна описати як Поліанну, посилаючись на сонячну героїню дитячої книги Елінор Портер, яку навіть включено до шкільного курсу зарубіжної літератури. Одинадцятирічна дівчинка, у житті якої було багато поневірянь, вміла знаходити у будь-яких подіях привід для радощів. Одного разу з Поліанною трапилася така показова історія. Мама дівчинки померла, і вона залишилася жити зі своїм батьком, що був пастором. Вони жили дуже бідно і не мали інших засобів для існування, окрім пожертв прихожан. Одного разу батько попросив одну з парафіянок знайти для Поліанни ляльку, оскільки у дівчинки зовсім не було ніяких іграшок. Жінка замість обіцяної ляльки надіслала милиці, вважаючи, що вони можуть стати у нагоді. Але дівчинка зуміла знайти навіть у цій неприємній історії привід радіти: вона була рада тому, що милиці їй все ж таки не знадобилися.
Натомість деякі психологи використовують термін «синдром Поліанни» для опису нереалістичного, навіть небезпечного оптимізму. Синдром Полліанни — це вміння бачити хороші моменти навіть у самих неприємних ситуаціях. Тобто це свого роду рожеві окуляри, в яких людина із цим синдромом перебуває постійно.
Здавалося б, що ж поганого у такій поведінці? Бути оптимістом добре, але без фанатизму, потрібно завжди і в усьому намагатися дотримуватися золотої середини.
Рожеві окуляри річ штучна, яка заважає розгледіти реальну дійсність. Постійно перебуваючи у них, можна втомитися прикидатися і врешті-решт поринути у тяжку депресію.
Синдром Поліанни часто діагностують у дітей, які не відчувають любові своїх батьків, кожного разу намагаючись «заробити» їхню прихильність своєю хорошою поведінкою. У підсумку вони настільки звикають догоджати усім, що не можуть відчути власні бажання та потреби.
Від серйозних проблем рожеві окуляри тим більше не врятують. Існує думка, що синдром Поліанни може негативно вплинути на тяжкохворих пацієнтів та/або їхні сім’ї.
«Поліанни» також схильні наділяти людей неіснуючими позитивними рисами. Ще одна небезпека полягає у тому, що вони спотворено бачать реальність і погано розбираються в собі та інших. Такі особи дуже залежні від думки та настрою оточуючих. Вони підсвідомо вважають себе «поганими» людьми, які живуть у світі «добрих» та «хороших» людей.
Жіночий страх незалежності
Історія Попелюшки надихнула психологів на вживання такого поняття, як «комплекс Попелюшки».
Американська письменниця і психотерапевт Колет Даулінг популяризувала зазначений термін у 1981 р. у книзі «Комплекс Попелюшки: прихований жіночий страх незалежності», де описала жінок, що підсвідомо бояться самостійності. Як пояснює сама авторка, жінкам притаманні закладені у дитинстві залежність, жертовність, а також підпорядкування своїх інтересів чужим бажанням та страх перед свободою й незалежністю від них.
Отже, коли говорять про комплекс Попелюшки, то, по-перше, мають на увазі те, що жінки підсвідомо схильні до залежності від «домінуючої фігури». Тож, якщо жінка буде відверта із собою, то зможе усвідомити, що їй ніколи не було комфортно думати про те, що необхідно самостійно подбати про себе, постояти за себе, заявити про себе тощо.
Читайте також: Чего мы боимся и как с этим бороться?
По-друге, у складі комплексу наявні поширені мрії про «принца на білому коні», який (принц) рано чи пізно прискаче із взуттям правильного розміру, встане на одне коліно, вдягне взуття на ніжку, візьме за ручку і поведе у світле, радісне та забезпечене майбутнє, вільне від проблем у вигляді злих та капосних родичів і купи домашніх справ…
Комплекс Попелюшки спричиняє недоречну або неефективну поведінку на роботі, побоювання успіху, а також страх, що незалежність призведе до втрати жіночності.
Для того щоб позбутися комплексу Попелюшки, необхідно усвідомити все зазначене та почати серйозно ставитися до своєї психологічної сутності, дослідити події свого дитинства та визначити: де саме є істина, а де — самообман.
Спати, їсти, кохати
Рідкісний синдром змушує жінку спати поспіль 20 годин та більше, а потім шукати чоловіків для сексу. «Синдром сплячої красуні» — рідкісний неврологічний розлад, на який страждає близько 1000 осіб у світі. Для захворювання характерні періодичні епізоди надмірної сонливості, які можуть тривати навіть декілька тижнів. Будь-які звичні дії припиняються на цей час, хворі можуть лише спати, їсти і ходити до вбиральні протягом нападу.
У стані неспання людина перебуває відносно невелику кількість часу. У такі періоди «соня» поглинає їжу з посиленим апетитом без відчуття насичення (мегафагія) та демонструє гіперсексуальну поведінку. При цьому періоди «сплячки» повністю витісняються з пам’яті. Перша згадка про захворювання датована ще 1925 р., коли німецький психіатр Віллі Клейн описав дев’ять випадків «сплячки» серед своїх пацієнтів. У 1936 р. американський невропатолог Макс Левін описав ще п’ять випадків розладів сну і харчової поведінки. Зазначений синдром отримав подвійну назву: синдром Клейна — Левіна.
Більшість медиків сходяться на думці, що в основі захворювання лежить генетичний дефект, який заважає правильній роботі лімбічної системи мозку. Однак справжню причину, що спонукає людину «впадати у сплячку», остаточно не встановлено. Відповідно на сьогодні не існує й ефективного лікування.
Читайте також: Что делать с тараканами в голове? Мы не шутим. Или шутим?
Спотворене сприйняття
Коли кожен день перетворюється на «з’їж мене!» та «випий мене!» (речі здаються неймовірно маленькими або лякаючи величезними) і при цьому порушується не тільки візуальне сприйняття предметів, але також їхнє сприйняття на дотик та слух, доречно говорити про синдром Аліси у Дивокраї. Цей стан також називають синдромом Тодда на честь британського психіатра Джона Тодда, який вперше описав зазначений дезорієнтуючий неврологічний розлад.
«Бачення» тривають, навіть коли очі закриті. У більшості людей це відбувається перед сном. Другорядні ознаки синдрому Аліси включають занепокоєння та апраксію (нездатність виконувати цілеспрямовані, звичні для пацієнта рухові акти).
Іноді хворий відчуває яскраву диспропорцію частин власного тіла. Наприклад, тулуб досягає 100 м, ноги тягнуться до центру Землі, а голова стає розміром із горіх.
На цей розлад страждають переважно діти. Але у більшості випадків синдром Аліси зникає, коли діти виростають (зазвичай у підлітковому віці).
Крім цього, синдром Аліси може бути спровокований головним болем при нападі мігрені, а також епілепсією, енцефалітом, органічною патологією чи пухлиною головного мозку або вживанням психоактивних речовин. Інколи його пов’язують із інфекційним мононуклеозом та вірусом Епштейна — Барр.
На даний час лікування відсутнє. Можлива «корекція зором» зміненої схеми тіла: подивившись на себе у дзеркало, людина виявляє нормальні параметри своєї голови (хоча відчуває її, наприклад, 10-метровою), а також переконується, що її ноги звичайних розмірів, а не як у велетня.
Не їжте ваше волосся
Казкова красуня Рапунцель відома через своє довге волосся, але ті, хто страждають від синдрому, названого на її честь, не дбають про його красу та здоров’я, а… їдять його. Цей надзвичайно рідкісний (89 зареєстрованих випадків) стан є наслідком поєднання трихотиломанії — виривання волосся на голові або інших частинах власного тіла (виникає на фоні стресу в осіб з порушеною психікою) та трихофагії — бажання їх з’їсти.
У результаті небезпечної звички у тілі пацієнта формується трихобезоар (щільна маса волосся), що спричиняє неприємний запах з рота, відчуття нудоти, блювання, ускладнює вживання їжі, а в окремих випадках може спровокувати перитоніт. Це, своєю чергою, через деякий час може призвести до масштабного запального процесу.
Отже, волосся, яке проковтнув такий хворий, утворює у шлунку кульку з «хвостом», що може потрапляти до кишечнику і призводити до серйозних порушень травлення та навіть до смерті.
За оцінками психіатрів, розлад починає проявлятися у віці 10–13 років. Близько 90% пацієнтів із синдромом Рапунцель — жінки.
Найбільш ефективним методом лікування вважають когнітивно-поведінкову терапію. Під час бесіди із психіатром пацієнту необхідно спочатку прийняти проблему (тобто погодитися з її наявністю), а потім встановити тригери, які змушують його це робити (шляхом ведення спеціального щоденника). Після цього лікар пропонує пацієнту намагатися уникати тригерів або, якщо це неможливо, хоча б звести їхню кількість до мінімуму.
Підготувала Олександра Демецька, канд. біол. наук
“Фармацевт Практик” #1′ 2020
