Міфи про психологічну допомогу ветеранам
В українському суспільстві вкрай гостро стоїть питання психологічної допомоги демобілізованим учасникам бойових дій. Держава докладає певних зусиль до розробки системи реадаптації ветеранів до мирного життя та забезпечення їх фаховою безоплатною психологічною допомогою. Але станом на сьогодні можлива ситуація, за якої цілком пристойна система буде впроваджена, всі умови створені, а учасники бойових дій і надалі уникатимуть фахової психологічної допомоги. Адже у ветеранському середовищі, на жаль, побутують свої міфи й упередження (див. статтю «Психологічна допомога: міфи, правда, небезпеки», «Фармацевт Практик», № 9, 2019)
Міф 1: Лише військові психологи, що перебували в зоні бойових дій, можуть зрозуміти ветерана і відповідно допомогти йому
Насправді: Кардіолог не має пережити інфаркт міокарда, щоб лікувати інших. Так само й стосовно психологічної допомоги. Психологи — це дипломовані фахівці у своїй сфері. Вони багато років вчилися, щоб вміти надавати допомогу в подоланні внутрішніх проблем незалежно від причини їх виникнення. Військовий психолог більш обізнаний зі специфікою проходження служби, взаємостосунками саме в армії, з психологією війни та бою. Він незамінний під час бойових дій, допомагає воякам мобілізуватися на виконання бойового завдання. А ось на етапі реадаптації до мирного життя ефективнішим може бути звичайний психолог, людина цивільна. Саме такий спеціаліст переведе свідомість бійця на мирні рейки, допоможе йому налагодити стосунки в сім’ї, знайти професію до душі, успішно вирішувати завдання звичайного життя.
Небезпека: Недовіра до цивільних психологів перешкоджає зверненню ветерана по професійну допомогу, провокує ситуацію, за якої він залишається сам на сам зі своїми проблемами.
Психологічна допомога військовим
Військовий психолог — це вузький спеціаліст у галузі психологічних проблем, що виникають у процесі підготовки військовослужбовців до служби і під час ведення війни. Військові психологи оцінюють загальну готовність майбутнього вояка до служби, визначають лідерів, проводять професійно-психологічний відбір щодо окремого роду військ та конкретної військової спеціальності, визначають придатність бійця до участі в бойових діях, вчать вояків мобілізуватися та поводитись під час бою. Також військові психологи контролюють соціально-психологічний клімат у підрозділах та міжособистісні стосунки бійців, надають допомогу на першому етапі психологічної реабілітації
Міф 2: Психологи мають довго вчитися, щоб ефективно допомагати ветеранам
Насправді: Звичайно, певна специфіка існує, але ветерани не «особливі» і не «хворі», тож і допомога їм у мирних умовах не занадто відрізняється від такої іншим категоріям населення. Дипломованому спеціалісту з вищою психологічною освітою достатньо додаткового навчання, щоб працювати з учасниками АТО/ООС. Найкраще отримувати психологічну допомогу в державних закладах, що опікуються ветеранами, або у психологів, які офіційно співпрацюють з Міністерством у справах ветеранів України.
Небезпека: Люди, які не розуміють специфіку психологічної допомоги, формують тотальну недовіру до психологів та налаштовують ветеранів взагалі не звертатись до фахівця.
Міф 3: Всі ветерани — люди нестримані, неадекватні, зі складними психологічними проблемами
Насправді: Серйозні психологічні негаразди має лише незначна частина ветеранів. Але певним силам вигідно навіювати колишнім воякам переконання, що вони «постраждалі», тож їм відповідно прощаються нестриманість у поведінці, агресивність, істеричність, хамство, неадекватні реакції.
Небезпека: Створення в суспільстві негативного іміджу ветерана, потурання їхнім не найкращим якостям та відчуттю безкарності. Використання емоційно нестабільних ветеранів з метою провокування сутичок, у тому числі збройних.
Міф 4: Психологічні проблеми ветеранів зумовлені участю у бойових діях
Насправді: Серед тих, хто має посвідчення УБД, є люди з різним військовим досвідом. Психологічні проблеми можливі також і у тих, хто мав особистісні чи сімейні проблеми до проходження служби, схильний втікати від життєвих складнощів (у тому числі на військову службу); страждає від алко- чи наркозалежності; соромиться чи має комплекс провини через не занадто героїчне перебування в зоні АТО/ООС тощо. Але здебільшого психологічні проблеми у більшості ветеранів на етапі реадаптації до мирного життя такі самі, як і у будь-якої іншої людини (нагадуємо, що ми говоримо лише про психологічні проблеми, а не про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) та наслідки контузій, якими опікуються лікарі).
Небезпека: Людина, що звикла тримати зброю в руках, часом здатна до радикальних способів розв’язання цілком банальних життєвих проблем.
Міф 5: Ветерани — особливі, нещасні, їх випробування й страждання не можна порівнювати з проблемами інших людей
Насправді: Не менш складні, а іноді й глибші психологічні травми можуть отримати ті, хто постраждав внаслідок терактів, катастроф, інших надзвичайних ситуацій; відбував покарання у місцях позбавлення волі; доглядав смертельно хворих рідних; пережив драматичне розлучення; став свідком загибелі близьких; втратив дітей; став жертвою сексуальних домагань чи зґвалтування; зазнав будь-яких інших видів насилля…
Небезпека: Формування у ветеранів синдрому жертви, групового егоїзму, байдужості до проблем та страждань інших категорій населення.
Міф 6: На ПТСР страждають тільки ветерани
Насправді: ПТСР — це розлад, який може розвинутися внаслідок перенесення особою різних психотравмувальних подій (див. вище). Це можуть бути ситуації, що несли небезпеку життю та здоров’ю людини, супроводжувалися відчуттям безпорадності, безсилля та страху, містили жахливі картини. Психологи професійно надають допомогу людям, що постраждали, були учасниками чи свідками таких подій. І саме психологи визначають, чи особі необхідне додаткове обстеження у психіатра.
Небезпека: Спекулювання терміном «ПТСР», намагання нав’язати суспільству думку, що на цей розлад масово страждають чи не всі ветерани.
Міф 7: Оскільки ПТСР діагностують та лікують психіатри (лікарі), психологи в цьому випадку не потрібні
Насправді: ПТСР — це медичний діагноз, який встановлюють психіатри після ретельного обстеження хворого. Цей розлад потребує медикаментозного лікування. Але найкращі результати дає поєднання лікування у психіатра з одночасною допомогою психотерапевта чи психолога.
Небезпека: Без психологічного або психотерапевтичного супроводу наслідки ПТСР долати важче.
Міф 8: За збільшення кількості суїцидів несуть відповідальність психологи
Насправді: Це те саме, що стверджувати, що в збільшенні кількості злоякісних захворювань винні онкологи. Відповідальність за своє здоров’я (в тому числі психічне і психологічне) несе сама людина, а щодо дітей — їхні батьки. Здоровий спосіб життя, цивілізовані стосунки в сім’ї, звичка вчасно обстежуватися й звертатися до спеціалістів (лікарів і не тільки) — запорука фізичного й психічного здоров’я. Формування культури збереження свого здоров’я — це завдання держави та суспільства в цілому. І головне: схильність до суїциду — це сфера компетентності психіатрів, а не психологів. Психологи можуть лише направити клієнта до психіатра в разі, коли той демонструє серйозні наміри звести рахунки з життям.
Небезпека: Небажання отримувати психологічну допомогу унеможливлює вчасне виявлення суїцидальних настроїв. А відмова проходити обстеження у психіатра може призвести до самогубства чи іншої трагедії.
Міф 9: Тільки побратими можуть розрадити ветерана
Насправді: Побратим може краще зрозуміти, розділити спогади, поговорити, випити разом пару чарок, але він не зможе надати професійну допомогу. Лише психолог допоможе осмислити пережите, знайти адекватне місце важким спогадам у своїй свідомості, повернутися до реальності, конструктивно й позитивно налаштуватися на мирне життя.
Небезпека: Часті розмови з побратимами про трагічні епізоди військової служби не обов’язково позбавляють ці спогади їхнього травмувального впливу, натомість можуть закріпити, зацементувати у свідомості сприйняття минулих подій як надцінних, особливих, таких, до яких потрібно повертатися (а іноді ще й «запивати» їх). Ці спогади через часті повтори можуть міфологізуватися, обрости вигаданими деталями і загалом змінити свою суть. Тож із часом ветеран може опинитися в полоні фальшивих спогадів та ілюзій.
Міф 10: Кращий психолог для ветерана — дружина чи мати
Насправді: Родина може стати потужним реабілітаційним ресурсом для ветерана, але лише тоді, коли жінка пройшла спеціальну підготовку в психолога і продовжує консультуватися, щоб корегувати свою поведінку і знижувати градус емоційного напруження в сім’ї. На жаль, все може ускладнюватися «історією відносин», що мали місце до проходження чоловіком служби, матеріальними та побутовими проблемами, стосунками з іншими членами родини. Жінка може дратуватися через довгий період безробіття чоловіка, відсутність грошей, вживання ветераном алкоголю, періоди мовчання чи, навпаки, нестриманість, напади гніву. Те, що для психолога — нормальні й типові прояви, для жінки — привід для образ та емоційних (а іноді й неадекватних) реакцій.
Небезпека: Сім’я може не витримати випробування поверненням бійця додому. Доказом цьому є доволі велика кількість розлучень у ветеранському середовищі. Особливо небезпечно, якщо ветерани схильні до алкоголізму чи наркоманії.
Міф 11: Психологічна допомога ветеранам здебільшого неефективна
Насправді: Про неефективність допомоги часто говорять ті, хто так і не спромігся по-справжньому попрацювати з психологом. Це може відбуватися через:
- міфи, в полоні яких перебуває ветеран;
- небажання щось міняти;
- відсутність звички звертатись до фахівця; переживання, що доведеться говорити про те, що йому хотілося б забути;
- відчуття недовіри до будь-яких жінок-спеціалістів, яких серед психологів більшість;
- невдалий перший досвід отримання психологічної допомоги;
- нерозуміння того, що зміни в свідомості не відбуваються миттєво: потрібні час і певна кількість консультацій психолога, а можливо, й допомога інших фахівців (невропатолога, фізичного реабілітолога, психотерапевта, психіатра тощо);
- отримання своєрідного зиску: дозволяє собі бути нестриманим, не шукати роботу, не вирішувати проблеми, не впорядковувати своє життя; спекулює на тому, що йому все дозволено, що він «постраждалий» тощо.
Міф 12: Нема чого «носитись» із ветеранами. Вони не потребують особливого ставлення й посиленої уваги чиновників та психологів
Насправді: Учасники бойових дій — це особлива категорія населення. Вони потребують фахової діагностики стосовно можливих (у тому числі відтермінованих) психологічних та психіатричних проблем. Це люди, які звикли бути мужніми й непохитними, терпіти, не звертати уваги на тривожні сигнали, що надсилає організм. Вони ризикують проґавити серйозні симптоми, що свідчать про психологічні негаразди. У поєднанні зі звичкою тримати в руках зброю це може дати непередбачувані (навіть для самого ветерана) реакції та прояви. Міжнародний досвід свідчить, що брак уваги до ветеранів бойових дій призводить до серйозних, а часом навіть трагічних наслідків: психічна нестабільність, зруйновані сім’ї, суїциди, участь у кримінальних угрупуваннях, масові вбивства. Саме тому в цивілізованих країнах існують масштабні програми із роботи з ветеранами.
Міф 13: Проблеми учасників АТО/ООС — це справа лише самих ветеранів та окремих державних органів
Насправді: Психологічна реабілітація, соціалізація, реадаптація до мирного життя ветеранів потребують консолідованих зусиль держави та суспільства в цілому. Це можливо лише в разі чітких і недвозначних сигналів з боку державних органів усім українцям: ветерани — це наші захисники, ми їх поважаємо, цінуємо, пишаємося ними. Вони ризикували життям, боролися за наше майбутнє, виконували свій громадянський обов’язок, поступилися власними інтересами заради вищих ідеалів. Це мужні бійці, які потребують поваги, уваги та фахової допомоги, щоб так само достойно протистояти викликам мирного життя.
Міф про неефективність психологічної допомоги ветеранам можуть тиражувати різні сили:
- Неграмотні люди, які мають поверхневі уявлення про специфіку роботи психолога
- Доморощені псевдопсихологи з-поміж волонтерів, які вважають, що оскільки вони виїжджали в зону АТО чи багато спілкувалися з ветеранами, професійна підготовка та диплом їм не потрібні, бо вони «краще розуміють» бійців
- Конкуренти з фахового середовища, які прагнуть знецінити діяльність колег — іноді як елемент боротьби за матеріальні ресурси (гранти, державне фінансування тощо)
- Політичні авантюристи та агенти ворожих спецслужб, які свідомо й цілеспрямовано працюють на дискредитацію психологічної допомоги ветеранам: їм вигідно, щоб люди, які звикли тримати зброю в руках, були психічно нестабільними, алко- чи наркозалежними та керованими; легко ставали жертвами маніпуляцій та були «м’ясом» для провокацій
* * *
Читайте також: После АТО. Угрозы мирной жизни
Досить часто психолог направляє пацієнта на консультацію до інших спеціалістів, зокрема до психіатрів, з якими пов’язані вже інші міфи. Згадаємо лише декілька.
Міф 1: Якщо людину направляють до психіатра, значить вважають її несповна розуму
Насправді: До психіатра направляють з різних причин, найчастіше з метою додаткового обстеження, виключення наслідків контузій, призначення коригувальних ліків. У психіатра достатньо часто лікуються психічно здорові люди.
Міф 2: Психіатри встановлюють діагноз на все життя
Насправді: Нерідко психічні розлади бувають тимчасовими, оборотними, такими, що виникли як реакція на якусь травмувальну подію (психогенну травму) чи ушкодження головного мозку. За умови вчасного звернення і відповідного лікування такі розлади не повторюються.
Міф 3: У стаціонарі психіатри роблять із людини «овоч»
Насправді: Деякі лікарські препарати діють так, що людина виглядає дещо загальмованою. Але це тимчасово, відбувається лише протягом лікування і є вкрай необхідним: психіці та організму в цілому потрібно відпочити й відновитися після періоду безсоння, зайвого збудження тощо. По завершенні лікування людина повертається до норми.
Небезпека: Якщо зволікати із зверненням до психіатра, наслідки можуть бути дуже серйозними. Деякі незначні порушення з часом можуть стати хронічними, прогресувати, психічний стан людини буде погіршуватися, вона може нанести шкоду собі чи іншим, спричинити агресивні дії чи навіть вбити себе. Якщо ж звернутися до психіатра вчасно, буває достатньо лише певний час поковтати пігулки.
Марія Кириленко
Києво-Святошинський ЦСПР
www.boyarka.cspr.info
“Фармацевт Практик” #10′ 2019
